Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Практична діяльність УЦР та її інституцій упродовж квітня – липня виразно засвідчила: політична активність, спрямована на державний розвал воюючої Росії, об’єктивно сприяє глобальним політичним інтересам її ворогів, насамперед Німецької та Австро-Угорської імперій. Позаяк спростувати звинувачення в грі на користь військових супротивників країн Антанти було нелегко, то лідери Ради вирішили переключити увагу громадськості, звинувативши своїх опонентів у… розпалюванні національної ворожнечі.

4 серпня Генеральний секретаріат звернувся «до революційної демократії Росії»: «В останні дні все частіше приходять відомості про заговори прихильників старого ладу, які на першу чергу ставлять боротьбу з Центральною Радою і Генеральним секретаріатом… Вважаючи нижче свого достоїнства доказувати неправдивість брехливих чуток про якісь зносини з австро-германськими колами, ми вказуєм на контрреволюційну небезпеку, яка користується розпалюванням національної ворожнечі… Центральна Рада, яка об’єднала коло себе всі революційні сили України, стоїть на сторожі загальноросійськоїреволюції. За голову Генерального секретаріату В. Садовський. Генеральний писар П. Христюк» . [154]

Цитоване звернення мало заспокоїти як населення країни, так і петроградський уряд, який своєю «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні» визначив, що «до вирішення питання про місцеве урядування Установчими зборами по справах місцевого урядування Україною вищим органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, який призначає Тимчасовий уряд за поданням Центральної Ради» із розповсюдженням його юрисдикції на Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську губернії (без 4 повітів). [155]

«Інструкція» Тимчасового уряду Генеральному секретаріатові була першим і єдиним – підкреслимо першим і єдинимдокументом, який легітимізував ГСяк крайовий орган Тимчасового уряду. Це був єдино можливий «правовий шлях» утворення «української автономії у складі Російської держави» [156] , – і ніяк інакше коректно його кваліфікувати не можна.

Це перший юридично правосильний документ, який запровадив в обіг політико-правовий термін «Україна» і визначив її, України, кордони, які охоплювали головно землі, що входили до складу Речі Посполитої у XVIII ст. і були анексовані в 1772—1796 рр. Російською імперією. Цим визнанням Тимчасовий уряд одним ударом вколотив цвяха у труну можливого майбутнього польсько-українського порозуміння, бо фактично визнав, по-перше, відсутність своїх законних прав на вказані території. Адже жоден уряд (тим більше тимчасовий, перехідний) не має права передавати повноваження з управління навіть одним квадратним метром своєї території політичному рухові, який виразно заявив про своє бажання сепаратного державного існування . [157]

Останнє керівники Тимчасового уряду та їхні провідні юридичні радники розуміли цілком ясно. Наведімо свідчення учасника переговорної київської групи: «Прочитавши наш статут, барон Нольде сразу сказав, що це більше як федерація, це цілковита унія. Такої автономії не має ні один народ у світі». Спеціальна комісія Тимчасового уряду «виробила свою інструкцію. Коли ми розглянули її, то сразу сказали, що вона для нас не до прийняття. Умову нашу з 3 липня з Церетелі, Керенським і Терещенко вони приймали як зло, як певний обов'язок по векселю, що дістався їм у спадщину і який платити вони не дуже хотять» . [158]

По-друге, офіційно визнавши 4 серпня існування «України» як окремої поки що адміністративної одиниці в межах означених губерній Росії, Тимчасовий уряд тим самим виразно засвідчив принципове невизнання законних польських домагань про відновлення Речі Посполитої в межах кордонів 1772 р.

Як засвідчили подальші події, платити за векселями не бажала сама Центральна Рада. У Києві гарячково вирішували: приймати легітимацію з рук петроградської влади чи відмовитися від неї? 5, 6 та 10 серпня згоди не змогли дійти відповідно 28, 43 та 37 із 97 відомих нам членів Малої ради [159], що зібралися були на чергові екстрені засідання. О дев'ятнадцятій годині суботи, 5 серпня, в Троїцькому народному домі за участі «близько 300 членів Центральної Ради» [160]відкрилися її чергові, VI за порядком, пленарні засідання. Упродовж суботи, неділі, понеділка, вівторка обговорювали що завгодно, окрім головного поточного політичного питання; 8 серпня нарешті визначилися з персональним та кількісним своїм складом – «639 дійсних членів» + «кандидатів із правом рішучого голосу 4, а всього 643, користуються ж дорадчим голосом 1З» [161]. Лише в середу, 9 серпня, проголосували резолюції, які мали би визначити ставлення УЦР до Інструкції Тимчасового уряду. Найбільшу кількість голосів у «першому читанні» здобув есдеківський проект із поправками есерів: 247 голосів проти 36 та 70/76 таких, що утрималися. Остаточно його підтримали 227 членів Ради, проти висловилися 16, утрималися від голосування 62 [162]. Тобто в голосуванні взяло участь 305 осіб, а підтримали документ хіба 35% тих, хто мав право вирішального голосу.