1 ...6 7 8 10 11 12 ...104 У вітебській «учебці» не було таємницею, що нас готують до Афганістану. Дехто намагався «відкосити» за будь-яку ціну. Один зізнався, що боїться, мовляв, нас там усіх перестріляють. Я став його зневажати. Перед самим від’їздом іще один відмовився їхати: спочатку брехав — загубив комсомольського квитка, квиток знайшовся, вигадав — дівчина в нього народжує. Я вважав його ненормальним. Ми їхали робити революцію! Так нам казали. І ми вірили. Ввижалось попереду щось романтичне.
Куля наштовхується на людину, ти чуєш — його не забути, ні з чим не сплутати — характерний мокрий ляпас. Знайомий хлопець поруч падає долілиць, у їдку, як попіл, пилюку. Ти перевертаєш його на спину: у зубах затиснута сигарета, яку щойно ти йому дав. Вона ще димить... Я не готовий був стріляти в людину, я ще з мирного життя. З миру... Першого разу дієш як уві сні: біжиш, тягнеш, стріляєш, але нічого не запам’ятовуєш, після бою не можеш розповісти. Усе наче за склом... За стіною дощу... Наче страшний сон бачиш. Від переляку прокидаєшся, а згадати щось несила. Щоб відчути жах, виявляється, треба його запам’ятати, звикнути до нього. За два-три тижні від тебе колишнього нічого не лишається, лише твоє ім’я. Ти — це вже не ти, а інша людина. Думаю, так... Певно, це так... І ця інша... Ця людина, побачивши вбитого, уже не лякається, а спокійно або з гіркотою думає про те, як буде стягувати його зі скелі або тягнути в спеку кілька кілометрів. Вона не уявляє... А вона вже знає, як тхнуть у спеку вивернуті нутрощі і не відпирається запах людського калу і крові. Уява? Уява стишується. Ти бачиш: у брудній калюжі розплавленого металу шкіряться обгорілі черепи — наче кілька годин тому тут не кричали, а сміялись, помираючи. Але все несподівано звичайне... Просто... З’являється загострене і бентежливе збудження, коли бачиш убитого: не мене! Це так швидко відбувається... Ось таке перевтілення... Дуже швидке. Воно відбувається з усіма.
Для людей на війні в смерті немає таємниці. Убивати — це просто натискати на спусковий гачок. Нас учили: залишається живим той, хто вистрелить першим. Такий закон війни. «Тут ви повинні вміти дві речі — швидко ходити і влучно стріляти. Думати буду я», — казав командир. Ми стріляли, куди нам накажуть. Я був навчений стріляти, куди мені накажуть. Стріляв, не шкодував нікого. Міг убити дитину. Адже з нами там воювали всі: чоловіки, жінки, старі, діти. Іде колона через кишлак. У першій машині глохне мотор. Водій вилазить із кабіни, піднімає капот... Хлопчисько, років десяти, йому ножем — у спину. Там, де серце. Солдат ліг на двигун... Із хлопчиська решето зробили... Дай тієї миті нам команду — зітерли б кишлак на порох. Зітерли. Кожен намагався вижити. Думати було ніколи. Нам же по вісімнадцять-двадцять років. До чужої смерті я звик, а власної боявся. Бачив, як від людини в одну секунду нічого не лишається, наче її зовсім і не було. І в порожній труні відправляли на батьківщину парадну форму. Чужої землі насиплють, щоб потрібна вага була... Хотілось жити. Ніколи так не хотілось жити, як там. Повернулись із бою — сміємося. Я ніколи так не сміявся, як там. Старі анекдоти йшли в нас за перший ґатунок. Ось хоча б цей...
Потрапив фарцовщик на війну. Спершу з’ясував, скільки чеків коштує один полонений «дух». У вісім чеків оцінили. За два дні стоїть курява біля гарнізону: веде він двісті полонених. Друг просить: «Продай одного. Сім чеків даю». — «Що ти, дорогий? Сам за дев’ять купив».
Сто разів буде хтось розповідати — сто разів будемо сміятись. Реготали до болю в животі через будь-яку дрібницю.
Лежить «дух» (так ми називали душманів-моджахедів) зі словником. Снайпер. Побачив три маленькі зірочки — старший лейтенант... Погортав словника: за три зірочки — п’ятдесят тисяч афгані. Лусь! Одна велика зірка — майор — двісті тисяч афгані. Лусь! Дві маленькі зірочки — прапорщик. Лусь! Уночі ватажок розраховується: за старшого лейтенанта — дати афгані, за майора — дати афгані. За... Що? Прапорщик? Ти ж нашого годувальника вбив! Хто згущенку і консерви, хто ковдри нам продасть? Повісити!
Про гроші говорили багато. Більше ніж про смерть. Я нічого не привіз. Осколок, що з мене витягли, — і все. Хтось брав... Фарфор, коштовне каміння, прикраси, килими... Це на бойових, коли ходили в кишлаки. Хтось купував, міняв... Ріжок патронів за косметичний набір: туш, пудра, тіні для коханої. Патрони продавали вареними. Куля варена не вилітає, а випльовується зі ствола. Вбити нею неможливо. Ставили відра або тази, кидали туди патрони і кип’ятили дві години. Готово! Ввечері несли на продаж. Бізнесом займались командири і солдати, герої і боягузи. У їдальнях зникали ножі, миски, ложки, виделки. У казармах недораховувались кухлів, табуреток, молотків. Зникали штики від автоматів, дзеркала з машин, запчастини... Нагороди також... У дуканах брали все, навіть те сміття, що вивозили з гарнізонного містечка: консервні бляшанки, старі газети, іржаві цвяхи, шматки фанери, целофанові мішечки... Сміття продавали машинами. Долар і вода завжди знайдуть собі дорогу. Всюди. Солдат мріяв... Було три... Три солдатські мрії: купити хустку матері, подрузі — косметичний набір, а собі плавки. Тоді плавок у Союзі не було. Ось така це була війна.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу