Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

Ми їхали... рятувати, допомагати, кохати. За цим ми їхали... Минає якийсь час, і я ловлю себе на думці, що ненавиджу. Ненавиджу цей м’який і легкий пісок, що пече, як вогонь. Ненавиджу ці гори. Ненавиджу ці низькорослі кишлаки, з котрих будь-якої миті можуть вистрелити. Ненавиджу випадкового афганця, що несе кошика з динями чи стоїть біля своєї хати. Ще невідомо, де він був цієї ночі і що робив. Убили знайомого офіцера, який нещодавно лікувався в шпиталі, вирізали два намети солдатів... В іншому місці було отруєно воду... Хтось підняв красиву запальничку — вона вибухнула в руках... Це ж усе наші хлопчики гинули. Свої хлопчики. Треба це зрозуміти... Ви не бачили обпаленої людини? Не бачили. Обличчя немає, очей немає, тіла немає... Щось зморщене, укрите жовтою скоринкою... Не крик, а рик з-під цієї скоринки...

Там жили ненавистю, виживали ненавистю. А почуття провини? Воно прийшло не там, а тут, коли я вже збоку подивилась на це. Там мені все здавалося справедливістю, тут я жахнулась, згадавши маленьку дівчинку, яка лежала в пилюці без рук, без ніг... Як поламана лялька. Після нашого бомбардування... А ми ще дивувались, що вони нас не люблять. Вони лікувались у нашому шпиталі... Даєш жінці ліки, а вона не зводить на тебе очей, вона тобі ніколи не посміхнеться. Це навіть ображало. Там ображало, тут — ні. Тут ти вже нормальна людина, до тебе повернулися всі почуття.

Професія в мене гарна — рятувати, вона мене і врятувала. Я можу виправдовуватися: ми там були потрібні. Не всіх урятували, кого могли врятувати, — ось що найстрашніше. Могла врятувати — не було потрібних ліків. Могла врятувати — пізно привезли (хто був у медротах? — погано навчені солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати — не добудилась п’яного хірурга. Могла врятувати... Ми не могли навіть правду написати в похоронках. Вони підривались на мінах... Від людини часто лишалось піввідра м’яса... А ми писали: загинув в автомобільній катастрофі, упав у провалля, харчове отруєння. Коли їх уже стали тисячі, тоді нам дозволили повідомляти правду рідним. До трупів я звикла. Але з тим, що вони такі молоді, рідні, маленькі, — із цим неможливо було змиритися.

Привозять пораненого. Саме я чергувала. Він розплющив очі, подивився на мене:

— Ну, все! — І помер.

Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Він марив: «Лікаря! Лікаря!» Побачив білий халат, подумав — урятований! А поранення було несумісне з життям. Я лише там дізналася, що це таке: поранення — в черепну коробку... У мене в пам’яті свій цвинтар, своя портретна галерея. У чорній рамці.

Навіть у смерті вони не були рівними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жаліли більше. Померлих у шпиталі — менше. Іноді вони кричали, помираючи... Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанімації майор. Військовий радник. До нього прийшла дружина. Він помер у неї на очах. І вона почала страшно кричати... По-звірячому... Хотілося зачинити всі двері, щоб ніхто не чув... Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики... І їх нікому було оплакувати. Умирали вони на самоті. Вона була зайвою серед нас...

— Мамо! Мамо!

— Я тут, синочку, — кажеш, обманюєш.

Ми стали їхніми мамами, сестрами. І завжди хотілось виправдати цю довіру.

Привезуть солдати пораненого. Здадуть і не йдуть:

— Дівчатка, нам нічого не потрібно. Можна лише посидіти у вас?

А тут, удома... У них свої мами, сестри. Дружини. Тут ми їм не потрібні. Там вони довіряли нам про себе те, чого в цьому житті нікому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки і з’їв. Тут це нісенітниця. А там — жахливе розчарування в собі. Людину ті обставини висвітлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозуміло — боягуз, якщо це — стукач, то одразу було видно — стукач. Якщо бабій, усі знали — бабій. Не впевнена, чи зізнається хтосьтут, а там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати — задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокійно. Хлопчики — із захопленням! — як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевільні? Скільки їх таких повернулось... Їм убити людину нічого не варто... Якось до нас зайшов офіцер, він приїхав з-під Кандагара. Увечері треба прощатись, а він зачинився в порожній кімнаті і застрелився. Казали, що п’яний був, не знаю. Важко. Важко було прожити один день. Хлопчик на посту застрелився. Три години на сонці. Хлопчик домашній, не витримав. Було багато божевільних. Спочатку вони лежали в загальних палатах, потім їх розташували окремо. Вони почали втікати, їх ґрати лякали. Разом з усіма їм було легше. Одного особливо запам’ятала: