Марія Влад - Стрітеннє - Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Чи це не заклик оберігати все, що довкола дано людині, що в ній самій, пересторога можливості катастрофи?!

Але світ гуцульський веселий та розмаїтий. Як верховинські краєвиди. Як вбрання святешне і на щодень. Навіть при вмерлому на “грушці” (ввечері того дня, коли вмре людина), заводять ігрища (“грушка” — від “гра”), аби забуватися та коротати час. Як би не побивалася родина, а все ж на якусь хвилю “грушка” відволікає, перебиває туск. Кощунські для незвиклого ігри при катафалку наводять на думку про безперервність життя на землі, про закономірні поступи мудрої природи. У цьому є проблиски альтернативи.

Вражає безперервність та послідовність народної міфології цього краю. Ніщо тут не виникає випадково, нічого не пропадає безслідно. Арідник, що вибовтався на початку світобудови з піни вселенських вод, продовжує діяти впродовж століть як постійний головний учасник усіх життєвих обставин верховинського краю. Без нього не відбулося жодної нової віхи, господарсько-економічних здвигів. Він опанує землею...

Наприкінці XVII століття австрійські підприємці розпочали інтенсивний видобуток карпатських руд. А перед цим горами гуляла очисна ватра опришківства. Опришки поховали свої скарби в землю. Як їх видобути? Модна проблема пошуку скарбів охопила і Червону Русь. Ці події дали сильний поштовх до вірування в закопані скарби. З’явилася термінологія — чисті і нечисті гроші. Завузлувалося довкола них розлоге плетиво народних оповідок, живучих і донині.

Ось деякі образки.

Із чистими грішми легше. Вони собі лежать у землиці і світяться, бо прецінь чисті. Це ті поховані опришками на кращі часи. Але є і нечисті скарби — їх злі духи сокотять. Щезник на них сидить. Сидить, хто сидить, а бідного чоловіка кортить до них добутися. Але то дуже тяжка справа. Оповідав мій дід Мирін (його ще в горах звали Шурган, бо довгий був, як теслярська шурган-пила, що нею протеси ріжуть), що сам видів, як Гримало (дідів полонинський сусіда) мав дочиніння через нечисті гроші із Щезником. Їдуть раз кіньми через ріку, а було місячно. Раптом коні як не здоймляться на диби, не заіржуть несамовито! “Який дідько тобі!” - не встиг вимовити Гримало, а Щезник лиш гепнувся межи коні. Невисокий, хромий на праву ратицю (десь Алей кропнув його), у черленім сардаку, черлених гачях, з-під крисані ріжок стирчить, морда цап’яча з борідкою, задерта, очі булькаті: “Я гезде, тутечки, ти мене кликав?” Діди оніміли. Коні стали посеред ріки як вкопані. Бере той, щез би, Грималового коня та веде на берег. І другий кінь іде за ним. “Що не признаєшся? — шкірить Арідник чорні зуби до Гримала. — Не знаєш мене чи встидаєшся? Я ваші маєтки множу, а ти з платою не квапишся...” Як попудить коня, аж мало в скалу не впали, до самих Тарночок гнав їх нечистий, а там зашуміло та затріщало межи сиглами, аж луна у хмари пішла. І щезло.

Дід Шурган давно підозрював Гримала. Та й не лиш мій дід. Села говорили, що той мав Щезника. Одного разу заходить ватаг у стайні Грималові, а там стоїть панок у черленім та на скрипочку йграє, коровки самі заходять на місце (дійниці скачуть під них), дояться, аж кров з вимені покажеться, а не вільно спинитися, заки скрипка не вмовкне. За хвилю повні дійниці молока. На ватагові аж капелюшина встала зо страху.

А платив ще тесть Грималів своєму панові жінками. Багато мав жінок, все йому вмирали.

Люди кажуть, що то через тоті прокляті гроші. Аби до них дістатися, треба мати дідька. А його можна собі висидіти, Маленькою чула від керманичів з Довгополя, як один ґазда чорта вивів та слугувався ним. А треба, кажуть, взяти останнє яйце (снозок) від чорної курки, покласти під ліву пахву і сховатися на печі закинутої хати на перехресті доріг. Не брати нічого в рот дев’ять діб, ні до кого не говорити. З того покладка-запортка вилупиться Щезник і буде вірно служити чоловікові, але за то просить душу. Можна поманити Сатані душу ближнього, але то небезпечно, бо як вмреш раніше, то таки твою візьме.

А взагалі, як вздриш уночі синій вогонь — то скарби знак подають. Треба все мати ніж. за ременем та хутко застромити його в землю на тім місці, де стоїш, коли синій вогонь завидиш. Аби як було далеко, то вогонь буде горіти, (їж доки не прийде той, що ніж пихнув у землю, вогонь згасне - гроші даються забрати.

За знайдені скарби годиться покласти хрест або капличку, то все буде прощено. Такі хрести по горах були всюди, та все їх повалили і каплиці здебільшого порозбивали. У Космачі донедавна стояла церковця; нібито в такий спосіб збудована Матієм Палійчуком; пару років тому згоріла. А була, окрім всього, ще й рідкісною пам’яткою старовинною русинською дерев’яного зодчества. Та комусь, видно, заважала.