Марія Влад - Стрітеннє - Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Як намножилося людей, що давалися дуже юдити, пішов Бог від них на висину і вибрав собі повірницю — Жертву. Вона була зразу така, як чоловік, сиділа між небом і землею на високій горі, де нічого, окрім афин (чорниць), не росло і не родило. Жертва живилася тільки ними і від того була чиста. Не раз посилав Бог її на землю — звідати, як заховуються люди, а то й скарати їх за гріхи вогнем. Тоді Жертва перекидалася в гадину з крильми, а на хвості мала таку пацьорку (намистину), що на весь світ світила. Так одного разу виконувала Боже доручення і зголодніла-наїлася на землі мерші, що лишилася після потопу. Заледве притяглася на свою гору. Бог став її розпитувати, чи була на землі, чи моляться люди — про все, за чим її посилав. А вона відповіла, що так заслабла — заледве приповзла на гору. “То будеш отак повзати, доки світу!” — закляв Господь Жертву за ослушенство. Із тих пір вже вона не мала права надзирати над людьми, бо їла мершу, стала нечиста. А що довго служила Богові, то він лишив її старшою від кирниць. І стала Жертва лиш тоді пускати згори воду, як їй приведуть живого чоловіка. Люди кидали в один і той речинець хлопця або дівку Жертві, і тоді вона припускала їм води. Це за гріхи людські. Бог позволив Жертві таке робити. 0так і почали на світі жертвувати, і тривало це довго, аж поки один святець не вбив тої поганої гаді та стало доста води повсюду. Але треба пам’ятати, як довго кожна крапля води відкуповувалася через жертву.

Йдеться про часи Велетів. Тоді Жертва мала силу над водою. А що Велети давалися дуже юдити та Бог мусив покинути їх, піти собі на висину, то одного вже разу так допекло йому, що дав розказ Жертві, аби пустила усю воду. Як Жертва то зробила, то зачався потоп. Серед людей був один праведний — на ім’я Ной, то лагодився до потопу — збудував великий ковч. Забрав Ной до свого ковча пару велетів і всілякої дихані по парі. Лиш одна звірина була розумна і не схотіла іти в ковч; се був одноріг. Він понадіявся на свою силу, а ще хотів згори все видіти, що діється. От і лишився на воді, а плавав добре, ще й ріг йому помагав — широчезний, як ціле дерево, мав той ріг дванадцять пасемків, а кожен з них ще на дванадцять ділився. Плавав що плавав по водах той одноріг, а коли потоп зайшов усі верхи гір, то птахи, які там ще витримувалися, почали літати над водами, а як і їм крила зболіли, то посідали на той ріг однорогові, як на гілля. Та було їх дуже багато, заважили — - втопили однорога.

Після потопу Ной випустив із свого велетенського ковча всю диханю і людей, що все маліли і всілякого звіра. То розмножилося. Тільки однорога, нема. А він був уперед, потопу.

...Чи не про шерстистого носорога говорить гуцульська пам’ять? Адже вчені кажуть, що був такий в дольодовиковий період. Та зник. І ріг у нього був розгалужений, як оленячий. А ще переповідають старі гуцули, що перед потопом була диханя інша, як тепер, її кості то там то тут відкопують по світу...

Ось вам і дідівські придабашки!

Нема такого найглухішого села на всі гори, де би не відали бувалі гуцули про премудрого Соломона. І всі розповіді починаються з того, “який мудрий Соломон не був, а...”.

...зустрів одну файну та охічну жінку, став з нею жити, і вся премудрість йому відпала...

...не знав, яка земля завелика, хоть знав, що земля — як яйце, що стоїть вона на воді. От забаглося мудрецеві зміряти, як-то зависоко від землі до неба. Іде до вірла та просить понести його вгору. Бо тільки орел (вірел) міг найвище злетіти, аж до райських дверей, не далі. Полетів орел до Бога по дозвіл. Не хотів Бог, щоби Соломон і це знав — як задалеко від землі до неба. Каже вірлові:

— Неси його сюди, але най у долину не дивиться, бо впаде і розіб’ється.

Пообіцяв Соломон, але не втримався і зирнув у долину, бо, прецінь, за тим і здоймився у небо. Упав і розбився. Орел узяв смерть Соломона на свою душу. Так став грішний птах, котрим сам Бог слугувався, посилаючи листи на землю, розпитуючи, що в світі діється. До того орел був подібним до Бога, тому його кладуть у церкві на образах, на грошах, на урядах.

Так, як гуцулія зображала в своїх переказах початок і подальший процес світобудови, то мала певну уяву і про кінець світу. Більшість переповідок кажуть так: “Як Велетам і премудрому Соломонові (прообрази сили і духу) настав кінець, так буде і цілому світові”.

Що ж. Народна уява не провиджує смислу людського існування, розвитку природи при фізичному і моральному знидінні на землі. А буде, як при началах проречено: Бог відпустить затерплу руку Алеєву, здригнеться земля, вирветься з тридев’ятої темені Триюда, зірветься і Жертва. Два роки ходитимуть по землі Алей-Ілія і Триюда-Ірод. Останнього півроку зустрінуться на полі Сафатовім, на шкурі того бика, що десь пасе на полонині. Ірод Іллю уб’є. І пуститься дощ — де капне, там усе, що не затопиться, то спалиться, згорить. Настане темнота. Буде це у Велике Пушіння (піст). Від праведної крові, що проллється з бичої шкури, загориться світ, перегорить земля. З’являться чотири ангели, протрублять на всі чотири сторони світу. Повстають вмерлі, зробиться метушня. Впаде сонце, місяць, зорі, земля піде в преісподне, звідки взялася. Тоді світ скінчиться.