Пол Каланити - Коли подих стає повітрям

Лео, мій друг, старший від мене на рік, один з найкращих випускників, дитина з дуже бідної родини, отримав таку рекомендацію від керівництва школи: «Ти розумний – можеш іти до війська».

Розповідаючи згодом про це, він сказав мені:

– До біса! Якщо ти вступаєш в Гарвард, Єль або Стенфорд, то я теж!

І я не знаю, коли радів більше: чи тоді, коли сам вступив до Стенфорда, чи тоді, коли Лео вступив до Єлю.

Літо минуло, і оскільки в Стенфорді заняття починались на місяць пізніше, ніж в інших навчальних закладах, то всі мої друзі роз’їхались і залишили мене самого. Переважно вдень я виходив в пустелю і дрімав собі, думав, поки моя подруга Абігайль не закінчувала зміну в єдиній на весь Кінгман кав’ярні. Через пустелю пролягав найкоротший шлях, через гори і вниз до міста, і йти пішки цим шляхом було приємніше, ніж їхати. Абігайль було двадцять років, вона навчалася у Скріппс-коледжі і, не бажаючи залазити в борги, взяла академвідпустку, щоб заробити кошти на навчання. Мене вражала її практичність, відчуття, ніби вони посвячена в ті таємниці, які відкриваються лише в коледжі – вона вчилася на психології, уявіть! – і ми часто зустрічалися з нею після роботи. Вона була для мене провісницею sub rosa , великої таємниці, нового світу, який чекає на мене ось-ось, за кілька тижнів. Одного разу під час такої пообідньої дрімоти я прокинувся, подивився вгору і побачив, як наді мною кружляють грифи-падальники, помилково сприймаючи мене за здобич. Годинник показував майже третю. Я очевидно запізнювався. Тож підхопився, обтрусив джинси і побіг через пустелю, аж поки пісок не поступився місцем бруківці і не з’явилися перші будівлі, тоді я завернув за ріг і побачив Абігайль з мітлою в руці – вона саме замітала підлогу в кав’ярні.

– Я вже помила кавоварку – лате з льодом тобі сьогодні не світить, – заявила вона.

Було вже заметено, ми разом зайшли до кав’ярні. Абігайль підійшла до каси, дістала книжку, яку ховала там, і кинула мені.

– Ось, тримай! – сказала. – Почитай це. Ти вічно читаєш таке високомистецьке лайно – то чому б не спробувати разочок щось низькопробненьке, для різноманітності?

Це був роман Джеремі Левіна «Диявол: психотерапія і лікування його нещасливим доктором Кесслером, Д.С.П.С.» на п’ятсот сторінок. Я взяв його додому і прочитав за день. Це не була висока література. Може, це мало бути суто розважальне чтиво – але ж ні! Натомість цей твір спонукав мене припустити, що розум – просто функція мозку, і це відкриття вразило мене з небувалою силою, воно паралізувало все моє наївне розуміння і сприйняття світу. Я вірив, що це правда – бо чим інакше зайнятий наш мозок? Хоч ми, люди, й наділені вільною волею, проте насамперед ми біологічні організми, і наш мозок – звичайний орган, на який поширюються закони фізики. Література – це капітал для людського мислення, а мозок – це пристрій, який уможливлює застосування цього капіталу. Це було щось неймовірне! Того вечора у себе в кімнаті я відкрив свій червоний стенфордський каталог з переліком навчальних курсів, десятки разів перечитаний, з моїми підкресленнями маркером, і на додачу до раніше вибраних курсів з літератури почав шукати щось серед дисциплін, дотичних до біології та неврології.

Минуло кілька років, я ще не мав чіткого уявлення про своє професійне майбутнє, хоча вже був за крок до отримання ступенів з англійської літератури та біології людини. Мною рухало не так прагнення чогось досягти, як необхідність відповісти собі на надважливе питання: у чому сенс людського життя? Я й далі відчував, що література – найкраща інвестиція в розвиток розуму (мислення), тоді як неврологія розкриває найтонші закони роботи мозку. І мислення, відповідно до цієї сумнівної концепції, видавалося невіддільним від людських стосунків і моральних цінностей. «Пустельна земля» Еліота глибоко резонувала з моїми думками, розповідаючи про безсенсовність, самотність, про відчайдушні пошуки спорідненої душі. Я зауважив, що метафори Еліота просочилися в моє мовлення. Були й інші автори, особливо близькі мені. Набоков з розумінням того, що надмірне власне страждання може зробити нас нечутливими до страждання інших. Конрад з його рафінованим відчуттям, що брак порозуміння між людьми може так глибоко і непоправно вплинути на їхнє життя. Література ж не лише висвітлює чужий досвід – я вважав, що вона постачає найбагатший матеріал для моральних рефлексій. Мої епізодичні наскоки в царину формальної етики і аналітичної філософії були цілком безплідні, їм не вистачало безладності й обтяжливості справжнього людського життя.