Коллектив авторов - «10 успішних українських брендів»

92% чоловічих шкарпеток українського виробництва на ринку були чорні.

Олексій Малицький народився і виріс у Дрогобичі Львівської області, у родині підприємців. Після школи вступив до Києво-Могилянської академії, де вивчився на економіста. Бізнесом, якщо не брати до уваги ранні дитячі спроби, почав займатися у студентські роки. Разом із одногрупником він замовляв у Китаї пошиття шапок, шарфів та рюкзаків і продавав їх в Україні. Цей проект живе й досі, речі продаються під брендом «5000 Миль».

Щороку взимку Олексій збирається з партнерами, щоб обговорити нові ідеї для бізнесу. У кожного по кілька пропозицій, і при зустрічі хлопці розповідають про них, обговорюють та відсіюють, допоки не залишиться одна. У «фіналі» 2012 року партнери вибирали з-поміж можливостей виготовляти шкарпетки або навушники. Перемогли шкарпетки.

Для старту бізнесу необхідні були макети дизайну та фабрика, яка би задовольняла високі вимоги хлопців до якості й водночас давала б змогу шити невеликі партії шкарпеток. Із дизайном проблем не було: Малицький просто намалював на комп’ютері такі шкарпетки, які сам би хотів носити. З фабрикою складніше. Олексій обдзвонив близько півсотні виробництв, але від усіх отримав відмову. «Дивилися на наші дизайни, — розповідає Малицький, — і казали, що для дівчат вони занадто яскраві. А ми ж тоді робили тільки для чоловіків! Чи була ситуація, мовляв, я вам дам гроші, просто не робіть цього. Навіть пропонували шити такі самі, тільки чорні».

Врешті, за порадою родичів, Малицькому вдалося знайти у Львові виробництво, де йому дали доступ до обладнання й сказали: «Роби». Річ у тім, що неможливо було просто прислати макети дизайну й отримати такі шкарпетки, як треба. На фабриці за довгий час склалися традиції, як робити той чи той продукт. Якщо потрібен інший результат, аніж досі, треба втручатися ледь не в кожен етап роботи. До того ж на кожному етапі необхідно стежити за багатьма параметрами машини. Якщо не втручатися, запевняє Олексій Малицький, перша шкарпетка буде значно відрізнятися від сотої. Тож молодому підприємцеві довелося переїхати до Львова й самому вчитися тонкощів ремесла, вигадувати, як можна покращувати продукцію. «Кажеш: давайте зробимо так, — пояснює Малицький, — а тобі відповідають: «Ти що, пацан, я це роблю вже 15 років. Закрийся». Та коли ти місяць стоїш із людиною (умовно — це жінка років 50-ти) і вона бачить, що шкарпетки, які ти зробив, дійсно кращі , то це її переконує. Тоді ви починаєте разом удосконалювати».

Вдосконалення потребувало не лише виробництво шкарпеток, а й етикеток. Скажімо, домовлялися з постачальниками, що картон має бути білий: з одного боку крейдяний глянцевий, з іншого — матовий. Та, коли етикетки приїхали, виявилося, що з одного боку вони білі, а на звороті — кольору туалетного паперу. Це так партнер поліграфіст вирішив заощадити 500 гривень на замовленні, яке коштувало двадцять тисяч. Картон довелося викинути.

Відстоювати доводилися кожну дрібницю. «Пропоную використовувати кращу нитку, а мені відповідають, що це нереально, — згадує Олексій. — Тоді пояснюю, що сам куплю її, сам привезу. Так можна? Відповідають, що можна, але ніколи ще так не робили. Або кажу, що нам треба іншої зшивальної машинки і на це піде $2 тис., давайте привеземо. Скинулись і привезли».

Стартового капіталу в «Sammy Icon» було приблизно $15 тис. Сторонніх інвестицій Малицький не залучав, кредитів не брав. Це все власні кошти, зароблені попередніми проектами. Третина цих грошей мала піти на маркетинг, а дві третіх — на виробництво. На практиці третину справді витратили на «розкрутку», третину — на виробництво, а решту — на так звані факапи, себто промахи, шкарпетки, які потім неможливо продати. Малицький переконаний, що в українському бізнесі факап-менеджмент (гасіння пожеж, вирішування проблем) — це типове явище, завдяки якому кристалізується багато підприємців.

Якраз на етапі перших «пожеж» до «Sammy Icon» приєднався Філіп Литвинов — давній приятель Олексія і людина, яка багато в чому визначила подальшу долю бренду. Також він навчався в Києво-Могилянській академії, де закінчив бакалаврат. Магістерський ступінь здобував у Школі охорони здоров’я Могилянки за програмою «Менеджмент у сфері охорони здоров’я». Частково й через це після університету він подався до Португалії, де рік пропрацював у «Червоному хресті». З іншого боку, Литвинов каже, що після університету не знав, чим хоче займатися далі, і цей час був потрібен для самовизначення. У Португалії Філіп допомагав реформувати соціальний магазин, який отримував одяг від людей із Євросоюзу й продавав його, а прибуток спрямовував на рефінансування локальних проектів «Червоного хреста». Також Філіп допомагав із культурною та соціальною інтеграцією місцевих ромів. На перший погляд, нічого спільного з тим, чим він займатиметься далі, однак той період був дуже важливий. Підприємець згадує, що робота в «Червоному хресті» дала йому усвідомлення власних можливостей, здатності робити великі проекти «з нуля».