Іван Нечуй-Левицький - Непотрібність великоруської літ. для України і для слов'янщини

Українська буржуазія має далеко м'якші норови, ніж великоруська. Україна старіша од Московщини і дуже давно прийняла в себе цивілізуючий вплив Візантії й Європи через Польщу. Пригадаймо, що в Х та XI віці князь київський Ярослав I був учений чоловік, перекладав книжки з грецького, закладав школи, бібліотеки. Його син Всеволод, князь Переяславський, знав п'ять язиків, а його Володимир Мономах чернігівський та великий князь київський зоставив літературні твори. Їх просвіта не могла не розлити кругом себе світа на дружину, на городян в Києві, Чернігові, в Переяславі... Самосуд за часів Польщі та Гетьманщини підіймав духа нашої буржуазії і розвивав право особости. Релігія нашого міщанства як і народу глибше ввійшла в норови, не зачепилась тільки на обрядах, а ввійшла в дух. Про самодурство, похоже на московське, нігде не чуть на Україні між міщанством та мужиками, бо українська сім'я закладена на іншій основі. Наша маса народна, сільська та мійська, безперечно, вище од великоруської, м'якіша норовами, глибша в моралі, з вищим розумінням прав особости. Наше міщанство, правда, богомільне, але воно поважає науку. Київські міщани не знають, де посадити, чим приймати скубента або семінариста. Давня Київська академія зоставила на йому свої сліди, свій просвічуючий вплив. Ні купець ні міщанин в Києві, Полтаві чи Харкові не буде виривати з рук у своїх дітей книжки. Комедії Островського зовсім не про їх писані, бо вони написані не про їх. Тим-то в наших провінціяльних театрах на комедіях Островського буває мало публіки. Ми пам'ятаємо, як в одному губернському городі грали на сцені "Грозу" Островського. Театр був більше як наполовину порожній, і як почав син прощатись з матір'ю, ідучи в дорогу, як почав кланятись їй в ноги, публіка засміялась, замість того щоб розжалобитись... Я розумів публіку, бо жизнь приставлялась на сцені якась чужа, якась трохи і чудна й дика. В Києві публіка, правда, сповняє театр, як дають комедії Островського, але... Київ трохи вже вивихнутий, як і Львів. Нам треба свого Островського.

Великоруський критик п. Скабічевський, говорячи про те, що "Ревізор" Гоголя не вдався на паризькій сцені ("Отечест. Запис.", 1877 р.), назвав типи Гоголя та Островського монстрами. Вони і справді монстри-дивовища і для України і для слов'янщини.

Белетрист Глєб Успенський писав коротенькі оповідання з народного та міщанського побуту. Його коротенькі оповідання не більше, як копії з життя, а не художні твори. Обидва Успенські, як і інші декотрі найновіші великоруські белетристи, писали під впливом ультрареальної школи, котру пропаґував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу "Современника".Та школа довела ідею реалізму в літературі до абсурду, одкидала штучність, сміялась над поезією і проповідувала, що чоботи вище од Шекспіра. Вона рекомендувала поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є. А так, як природа дає сирий матеріял життя, де, як у нехозяйській коморі, все перемішано: й пашня, й мішки, мед і діжки, пір'я й полова, то з такої теорії виплодились і великоруські твори, правдиві копії невпорядкованого людського життя, в котрих, як на улиці, виходять і бродять всякі люди, а між людьми товар, а між товаром свині й кури. Достоту такі вийшли твори великоруських ультрареалістів. Г. Успенський описує, напр., майстра пістолетів Прохора Парфіріча в цілому ряді повісток, але через ті повістки переходить той тип, як біла нитка. Успенський закидав свої повістки всяким людом "Растеряевой улицы", – і челядниками, і якимись удавами-семінаристами, і звозчиками. Чи йде по улиці п'яний, чи челядники, чи якась дівчина, чи товаряка, – Успенський все бгає в свої оповідання без усякого порядку і начиняє ними свої повістки. Вийшло щось дуже чудне. Українцеві, з художнім естетичним чуттям, зовсім противна така естетична теорія і її результати.

Подивимось, яку жизнь описує Успенський.

Перед нами улиця в якомусь містечку чи повітовому городі, певно Тульської губернії, на котрій живе не то міщанин, не то мужик, майстер пістолетів Прохор Парфіріч. Прохор незаконний син поліцейського урядника та його наймички Глафіри. Урядник оддає Прохора в челядники до майстра, проганяє Глафіру, а собі бере нову хозяюшку, якусь дворянку. Прохор вчився в майстра, набрався всякого лиха, вивчився п'янствувати та красти. Його били, але й він не спускав і раз трохи не задушив за горло одного свого приятеля челядника. Прохор виріс, а в той час помер поліцейський урядник. Він зараз прийшов в його дім і почав розпоряджатись, як господар. Вночі, в той час, як дяк читав над покійником псалтир, Лизавета, остання коханка покійника, почала викрадати з хати якісь здорові позав'язувані узли. Прохор стеріг Лизавету і впіймав її на дворі з узлами, витрусив узли і наробив крику. "Як? красти тоді, як мертвий в хаті? Ні, не попущу! Господи! в неї Бога нема в серці", – кричить Прохор, а сам, напоївши дяка, як усі поснули, почав витаскувати з хати всяке добро та ховати то в возівні, то десь за городами в своєї мами...