Оксана Забужко: Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Тут, нарешті, годилось би витлумачитися з деяких засадничих понять, котрими оперуємо при оцінці Шевченкового «міфа». Загальновідомо: самих лиш дефініцій міфа на сьогодні нагромадилося стільки, що навіть найстисліше їх резюмування вивело б нашу працю далеко за межі розумного обсягу. Згори, апріорно йменуючи художні світи «Божественної Комедії» (NB: у авторській версії просто «Комедії» — «божественною» її прозвали сучасники!) й «Дон Кіхота», «Фауста» й «Кобзаря» національно-консолідуючим авторським міфом, ми поки що користаємося тим гранично «очищеним» і узагальненим для практичних потреб сучасної культурології значенням терміна, яке запропонував був невдовзі по війні бельгійський філософ Дені де Ружмон і яке відтак зробило непогану кар'єру і в персоналізмі, і в структуралізмі, і в аналітичній психології: міф, за Д. де Ружмоном, — це символічна історія, що «є знаменником нескінченної кількости більш або менш аналогічних ситуацій», а відтак «допомагає з першого погляду розпізнати певні типи всталених відношень і вичленувати їх із сум'яття буденних проявів. У вужчому сенсі беручи, міф виражає правила поведінки даної соціальної чи релігійної групи» [33]. Саме таку культурно-нормативну функцію виконувала в християнському світі легенда про Христа, під котру — власне як під «знаменник»! — рефлексія вірного імпліцитно прагнула «підвести» всяку екзистенційно значущу життєву драму, вносячи в неї трансцендентний смисл і таким робом упорядковуючи, «космізуючи» страждання («Христос терпів і нам велів» — подібні, досі зацілілі в усній традиції, «молекули» колись цільної й органічної культури можуть слугувати вельми вдячним матеріалом для історика-«реставратора»). Жодна інша модель неспівставна з цією за своїм суґестивним впливом на аудиторію, отож не дивно, що коли, на межі середньовіччя й Ренесансу, індивідуальність почала усвідомлювати власну самоцінність, то найоптимальнішою формою для її культурного самоствердження виявилася саме «мала есхатологія» агіографічного типу — історія земної покути й митарств «за люди своя» окремо взятої душі, провіденційно призначеної на здійснення певної місії, з її наступним очищенням та символічним «воскресінням» у царстві Божому.

Першим, хто зважився взяти за матеріал для такого міфа власне життя в усій його конкретно-чуттєвій, вкоріненій у «тут-і-тепер»-ішній соціальний часопростір, цілості, у синтезі «зовнішнього» та «внутрішнього», фактичної та духовної біографій, отже, у прямому сенсі авторизувати міф, був, звичайно, Данте. Ще Шеллінґ завважив, що саме з ним культура вступила у «світ індивідів», де «особливе являє собою відпровідну точку і має перетворитися на всезагальність», — мікросвіт робиться моделлю макросвіту, особистість проектує себе назовні, так що через цілість її життєвого світу висвічується не лише цілість світу спільноти, з котрою вона себе утожсамлює, а й всесвіт, світ Божий, — і, що не менш важливо, сама книга , у якій, у єдиному художньо-творчому акті, явлено гармонійно впорядковану єдність злитих і навзаєм-крізь-себе-проступаючих світів, також робиться, за гарною формулою Шеллінґа (запам'ятаймо її собі!), «абсолютним індивідом, ні з чим не порівнянним, крім самого себе» [34].

Це і є наш «авторський міф» у чистому вигляді, і, від Данте почавши, він супроводжуватиме новочасну історію культури, «спасаючи» загрожені суспільства власне на переломових етапах (неминуче ознаменованих глибокими духовними кризами). Неомильний критерій, за яким відокремити його від міфів дрібніших, «внутрішньолітературних» (а їх, надто в нашу «неоміфологічну» епоху, розмножилася сила-силенна) так само нескладно, як відділити олійну плівку від поверхні води, — то власне ця органічно-жива і водночас символічна зрощеність мікро- й макросвітів: творець авторського міфа дослівно «платить» власним життям, усією його чуттєвою й смисловою достовірністю цілокупно, за метафізичну істину свого квазілітературного універсалістського послання — без перебільшення офірує своє життя (котре, зрозуміло, для цього має саме по собі бути винятковим і наскрізно символічним , і таким воно й буває, тим-то в таких випадках навіть найдоскіпливіші в термінах науковці звичайно говорять уже не про «життя», а про «долю» [35]), цілеспрямовано — і, як правило, свідомо — підпорядковує його стихійну фактичність логіці буттєвого оприсутнення божистої істини, роблячи плоть (власного життя) — словом (універсального значення).