Оксана Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Дальша логіка дослідження вимагає від нас приглянутися пильніше іманентній структурі власне-українського «космо—психо—логосу» (Г. Гачев), яким він постає в Шевченка — і, відповідно, яким був успадкований від нього наступною національно-культурною традицією.

Україна як міфологічний концепт: ідеал буття чи проклін нереалізованости? — Чому Шевченко — «наш первий історик». — Історизм як «пророцтво про минуле», або правда фізична й метафізична. — Ляпас у Петрозаводську («Юродивий»): праведник у Содомі. Дітовбивство в Умані («Гайдамаки»): Сатурн серед сатурналій. Українська версія земного аду: вимушена упиризація і розпад народного тіла. — До проблеми національного пророка: «кобзар» як Vates ludens; щирість і лицедійство. — Шевченко і давньоюдейські пророки: націотворчість — самотність — богоборство «ізраїлевого» типу. — «Заповіт» — угода з Богом про свою посмертну «залежність». — «Зла» і «добра» кров. — Метафізичний гріх України: зневоленість. — Воля суб'єктивна і об'єктивна. — Два топоси українського аду: бунт (демонічна інверсія волі) і сон (богозневажна відмова від буття). До символіки сексуальних образів: «покритка» і «москаль»; дівоцтво й «неісторичність». — Схід і Захід України за Шевченком. — Архетип могили. — Козаки як «заложні мерці»: покута за «славний гріх». Трагічна вина за Геґелем і Шеллінґом. — Альтернатива малої есхатології: шлях святости. — Альтернатива великої есхатології: міленарність. — Паралельні пари: «козак у могилі — дівоча душа» (минуле), «москаль — покритка» (теперішнє). Зацикленість історії. — Визвольна місія Слова. — Шевченків міф сьогодні.

«Нове» шевченкознавство вже сяк-так упоралося з тим парадоксом, який пустили повз увагу народницька (і її спадкоємниця радянська) критика, та й не лише вони: навіть Драгоманов у добрій вірі твердив, з притаманною йому аристократичною зверхністю, що «Шевченко тільки й знав, що хліборобство та свою Україну, про яку він казав, що „нема на світі другої“» [142](NB: знадобилася столітня еволюція теорій інтерпретації, плюс, звичайно ж, шерег українських національних катастроф XX століття, щоб зрештою Л. Плющ і Ю. Шевельов потрапили правильно прочитати неточно зацитований Драгомановим рядок — «Нема на світі України» — не як апофеоз національної ексклюзивности, а як «апокаліптичну візію світу із затертою на мапі Україною, світу без України» [143]). Тимчасом, ні «хліборобства», ні реальної, сучасної йому України Шевченко якраз не знав і, з цілком об'єктивних біографічних причин, знати не міг (збираючись в останній свій рік нарешті осісти з дружиною на омріяному власному господарстві, просив, аби попервах із ним замешкала сестра Ярина, «бо я і жінка моя, хоч і в неволі і в роботі зросли, але в простому сільському ділі нічого не тямим» [144]), — залишивши Україну підлітком (та ще й підлітком-марґіналом — не «хазяйським сином», котрий змалечку інтеґрується в аграрно-патріархальний життєвий устрій [145]!), а в зрілому віці відвідуючи її тільки більш або менш тривалими наїздами, Шевченко, має рацію Б. Рубчак, ідеально підпадає під літературознавчий канон «еміґраційного поета». Батьківщина в таких випадках — особливо якщо розлука з нею не була добровільною — стійко асоціюється у свідомості з «утраченим раєм», «Золотим Віком» індивідуальної біографії — дитинством, юністю, порою невинности й чистоти (саме звідси походить підмічена Г. Грабовичем асексуальність міжлюдських стосунків у світі Шевченкової утопії [146], — хоча, з іншого боку, тут, звичайно, і відгомін християнського образу Царства Божого, де янголи так само безстатеві).

Така «Україна» — країна дитинства і, водночас, потойбічного, позасвітнього блаженства, тобто, в обох випадках, без-свідомого: до-свідомого і після-свідомого стану, — країна, де душа «у себе вдома», у вічній теперішності (дитинство-бо є входженням індивіда в час, свого роду прототемпоральністю, позбавленою пам'яті про минуле, і в цьому сенсі також являє собою суцільне «тепер»), — цілком вичерпно описується хронотопом «садка вишневого коло хати» (прикметно, що однойменний хрестоматійний вірш був написаний Шевченком в ув'язненні, тобто в ситуації максимального емоційного стресу, коли активізуються найбільш підставові структури особистости). Цей «садок-райочок» («Л.»), який в останній, передсмертній поезії («А поки те, та се, та оне…») переноситься в сподіване майбутнє душі — «над самий Флеґетон», — є передусім, навіть у позаземній своїй іпостасі, топосом роду , родини, любовної споріднености поколінь (тут «дочка вечерять подає, / А мати хоче научати» [«Садок вишневий коло хати…»], «дружина… / Сяде собі в холодочку / З дітками малими» [«Подражаніє Едуарду Сові»], тут і самотньому «присняться діточки… / Веселая присниться мати» [«Л.»]), — є, інакше кажучи, конкретно-чуттєвим символом духовної єдности «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків в Украйні і не в Украйні»: саме Шевченкові належить в українській інтелектуальній історії честь відкриття цього синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в універсально «відкритому» часі й просторі континуум, саме в лоні Шевченкового міфа відбулося зародження того, що можемо з повним правом визначити як українську національну ідею [147]. «Не знаючи» (у кращому разі — напівзнаючи) конкретно-історичної України — провінції Російської імперії середини XIX століття, — Шевченко потрапив узагальнити предмет своїх дитинних емоційних фіксацій (що його, до речі, сам таким і усвідомлював — «І виріс я на чужині, / І сивію в чужому краї; / То одинокому мені / Здається — кращого немає / Нічого в Бога, як Дніпро / Та наша славная країна…») до ранґу ідеалу національного буття.