Оксана Забужко: Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Сто років ідеологізуючого шевченкознавства: чи тільки з соціально-політичних причин? — «Кобзар» — не тільки література. Приналежний типологічний контекст: від Данте до Стріндберґа. Претензії модернізму на авторський міф і їх поразка. — Історична ґенеза авторського міфа та його логіка: від середньовічного християнського світу до національних «уявних спільнот» через «малу есхатологію» архетипального автора-героя. — Шевченко як реформатор православ'я. Культ Шевченка — типовий культ житійного героя. — Авторський міф як модель чуда: життя здійсненого призначення. Троїста структура міфа: ідея спільноти — ідея авторового життя — об'єктивація в художнє ціле. — Рації та інтуїції філософського шевченкознавства. Вразливість гіпотези про Шевченків дуалізм.

Будь-який дослідник, що ризикує на сучасному етапі підступатися до постаті Шевченка, без перебільшення фатально зобов'язаний насамперед визначитися в координатах традицій дотеперішнього шевченкознавства. Не є це тільки питання обґрунтування тієї чи тієї методології (хоч і це, звичайно, також — як у кожному історичному дослідженні), ані навіть уже по-своєму ритуального для новітніх українознавчих студій полемічного розквитання з інтелектуальною спадщиною нашого колоніального минулого — з багаторічною інерцією політично-нормативних вульгаризаторських (щоб не сказати — фальсифікаторських) тлумачень. Зайвий раз опротестовувати спостульований іще 1939 р. (в ювілейній, до 125-ліття від дня народження поета, передовиці «Правди») Шевченків «революційний демократизм» та «атеїзм» — на сьогодні значить поборювати мертвого лева [1] Зацікавлених відсилаємо до вичерпних історіографічних розвідок П. Одарченка «Тарас Шевченко в радянській літературній критиці (1920—1960)» та «Шевченкознавство на Україні в 1961—1981 роках» (див.: Світи Тараса Шевченка: Зб. статей до 175-річчя з дня народження поета / Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка. — Нью-Йорк, 1991. — С. 348—445). Оприлюднення цих праць позбавляє дальшу полеміку з радянськими шевченкознавчими доґмами будь-якого наукового інтересу. , зосереджувати ж увагу на Шевченковому «націоналізмі» (зрештою, доволі проблематичному, коли розуміти під цим терміном одну з чільних політичних ідеологій XIX століття) — а саме цим довший час займалися західні вчені, від С. Смаль-Стоцького почавши, — означало б ув'язнювати себе в тому самому порочному колі «боротьби за Шевченка» (термін, упроваджений В. Коряком 1925 p.), у якому, наче гоголівський Хома Брут, десятиліттями тупцялася українська філософська думка, заклопотана не так власне пізнанням Шевченка (Шевченком-предметом), як більш або менш правдоподібним достосуванням його до реалій українського національного життя (Шевченком-функцією): означало б, стисло кажучи, вчиняти й далі гріх небезкорисливого, невільного, отже, супротивного власній природі філософування, за який національна культура вже заплатила досить високу ціну.

Цим ми аж ніяк не хочемо сказати, ніби від традиції «функціонального шевченкознавства» можна відмахнутися, збувши її чистою й пустою неґацією. Свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет вельми дотепно показав безвихідність, евристичну погрішність всякого пустого «ні», або ж «анти-»: «Той, хто заявляє, що він „анти-Педро“, не робить нічого іншого, — перекладаючи його ставлення позитивною мовою, — як заявляє, що він прихильник світу, де Педро не існує. Але якраз така ситуація існувала в світі, коли Педро ще не народився. Антипедровець, замість того щоб зайняти місце після Педро, займає місце перед ним і перемотує цілий фільм на минулу ситуацію, після якої неминуче знову з'явиться Педро» [2] Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас // Ортеґа-і-Ґасет X. Вибрані твори / Пер. з ісп. — К.: Основи, 1994. — С. 72. . У цьому є глибока рація, особливо явна, якщо пригадати деякі факти з історії шевченкознавства, — от хоч би таке, приміром:

— що спроби прочитання Шевченка в контексті певних ідеологій розпочалися задовго до відкрито проголошеної у XX столітті «боротьби» за нього (ще В. Петров [Домонтович] переконливо довів пряме походження радянських шевченкознавчих доґматів від класичного народництва [3] Петров В. Провідні етапи сучасного шевченкознавства. — Авґсбурґ, 1946. );

— що вже скандальнозвісна драгоманівська стаття «Шевченко, українофіли й соціалізм» була відповіддю на доволі дерзновенний змаг Ф. Вовка виснувати з «Кобзаря» мало не марксистський світогляд, отож продемонстрована «батьком української демократії», подекуди просто-таки брутальна, естетична нечуственність в оцінці поета-мислителя в очах сьогоднішнього читача багато в чому всправедливлюється полемічним пафосом [4]: Драгоманов, із його послідовним світоглядовим позитивізмом, по суті, першим виступив проти ідеологізації Шевченка — і, вельми прикметно, не був у цьому починанні підтриманий;