Роман Пономаренко - Бойова група «Байєрсдорф»

За кілька днів до відправлення бойової групи трапився доволі кумедний випадок. Саме в цей час у дивізію надійшли спеціальні відзнаки — «галицькі левики», які повинні були стати національною відзнакою українських вояків у військах СС. Байєрсдорф тут же наказав особовому складу, враховуючи і німців, нашити ці відзнаки на рукави. Оскільки жодних інструкцій як і куди нашивати ці «левики» не було, то їх помилково нашили на низ правового рукава (мабуть, за старим німецьким стандартом нашивки почесної стрічки з назвою дивізії). Пізніше їх перешили вже правильно — на лівий рукав під есесівським орлом, але в бойовій групі емблеми носили внизу правового рукава. Але тут головне, що емблема дивізії вперше дебютувала на полі бою саме в бойовій групі «Байєрсдорф».

Те, що Гіммлер насправді не віддавав жодного конкретного наказу про формування бойової групи, а все це була імпровізація Коппе, у штабі дивізії з'ясували лише через кілька днів, уже після повернення Фрайтаґа з навчання. Коли про це дізналися, начальник оперативного відділу дивізії Гайке був здивований, а Фрайтаґ обурився і заявив, що особисто він би не став виконувати цей наказ, бо відразу зрозумів би, про що йдеться. Хоча, з другого боку, обергруппенфюрера СС Коппе цілком можна зрозуміти — по–перше, він мав проблему з партизанами і намагався розв'язати її всіма засобами, що були у його розпорядженні. А по–друге, у зв'язку з наближенням фронту до Галичини, східні області Генерал-Губернаторства перетворилося на прифронтову зону, і тому їх треба було максимально швидко очистити від партизанських загонів, щоб вони не перекривали шляхи постачання армії на фронті. Тому не дивно, що Фосс зауважив у своєму згаданому вище звіті, що Головне оперативне управління СС підтримує ідею щодо формування даної бойової групи.

У цьому сенсі варто зауважити, що намагання командування СС у Генерал-Губернаторстві сформувати бойову групу на базі української дивізії не було чимось незвичним. У німецькій армії це була поширена практика, коли для особливих завдань утворювались окремі бойові групи, а після виконання завдання — така група розпускалась і її вояки поверталися до своїх з'єднань. На цей час у німців уже була відпрацьована тактика успішних антипартизанських акцій у зимовий період, для яких часто використовували збірні бойові групи із дивізій, що проходили переформування чи вишкіл. Зрозуміло, що у штабі Коппе сподівалися на успіх і для цього вирішили задіяти всі наявні сили, що були у «зоні видимості». І навпаки, було б доволі дивно, якщо б частини дивізії, навіть якщо вони ще перебували у стані формування, не задіяли б у цій акції, просто залишивши їх у тилу.

Загалом, бойова група «Байєрсдорф» своїм складом і силою цілком відповідала встановленому перед нею завданню — боротьбі з партизанами. Поширені твердження на зразок думки Юрія Тис-Крохмалюка, що «на противагу досвідченому партизанові, вишколеному у спеціальних школах, наші новобранці без бойового досвіду не могли мати ніякого тактичного значення» [36] Тис-Крохмалюк Ю. Фрагменти споминів // Дмитро Паліїв. Життя і діяльність, с. 727. , не мають під собою особливих підстав. Українські офіцери мали чималий бойовий досвід минулих літ. Для безпосередніх дій на фронті проти регулярних частин Червоної армії вони не підходили, але в боротьбі з партизанами їхній досвід був цілком корисним.

Те саме стосується і німецького командного складу. Серйозний бойовий досвід Другої світової війни мав лише командир батальйону Карл Бріштот. Він відзначився як командир 5-ї роти 1‑го стрілецького поліційного полку СС поліційної дивізії СС, на цій посаді був нагороджений Германським хрестом у золоті (29 серпня 1942 року), що його вручали за особисту хоробрість на полі бою. Також впродовж 1941–1942 років Бріштот отримав три поранення на Східному фронті. Другим за бойовим досвідом був начальник штабу групи Йоханнес Кляйнов, нагороджений Залізним хрестом 2‑го класу та медаллю «За зимову кампанію на Східному фронті 1941–1942 років», що їх він отримав під час служби в 1‑му піхотному полку СС «Тотенкопф» в дивізії СС «Тотенкопф» [37] До того ж, у 1939 році Кляйнов у званні фельдфебеля служив командиром взводу в 13‑му кулеметному батальйоні на Західному фронті. Див. особову справу Й. Кляйнова в BA, A3343-SSO‑178A. .

Командир групи, 52-річний Фрідріх Байєрсдорф, був досвідченим ветераном–артилеристом Першої світової війни, однак більшу частину Другої світової війни він прокомандував запасним поліційним артилерійським дивізіоном в Амерсфурте (Нідерланди), з середини вересня 1941 року і до переведення в дивізію «Галичина» [38] Yerger M. C. German Cross in Gold, Vol. 5, p. 193. . Він ідеально підходив для формування артилерійського полку (як помітив історик М. Логуш, «Байєрсдорф вимагав досконалості» під час навчання своїх вояків [39] Logusz M. Galicina Division, p. 116. ), але на цей момент важко було сказати, як Байєрсдорф проявить себе на полі бою з Червоною армією. А втім, нема жодних сумнівів, що він був досвідченим офіцером. Загалом, характеризуючи німецько–український командний склад групи, треба підкреслити, що хоча всі вони і не були професійними спеціалістами з антипартизанської боротьби, однак були цілком спроможні виконати поставлені перед ними завдання.