Петро Кралюк: Ярослав Мудрий

С. М. Соловйов

Соловйов звертав чимало уваги на моменти державотворення в діяльності правителів Русі. Стосувалося це й Ярослава Мудрого. І тому історик вважав, що народ Ярославову діяльність по достоїнству не оцінив.

Звісно, Ярослав Мудрий трактувався в російській імперській історіографії як персонаж російської національної історії, яка ніби має витоки в давньоруських часах. Тому в царській Росії зустрічаємося з фактами вшанування пам’яті цього князя. У 1838 р. у Києві на його честь назвали вулицю 27 27 https://uk.wikipedia.org/wiki/Ярослав_Мудрий . Цей князь був зображений і на відомому пам’ятнику 1000-ліття Росії, поставленому в Новгороді 28 28 https://ru.wikipedia.org/wiki/Тысячелетие_России. .

Ярослав Мудрий на пам’ятнику «Тисячоліття Росії» у Великому Новгороді

Були також спроби з боку представників української історіографії вписати особу Ярослава Мудрого в контекст української національної історії. Постаті цього князя приділив певну увагу видатний історик, один із активних діячів українського «національного відродження» середини ХІХ ст. Микола Костомаров (1817—1885). Він є автором нарису «Київський князь Ярослав Володимирович» 29 29 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 203—212. . Правда, цей нарис має «двоякий» характер. Історик веде мову про Ярослава Мудрого як про руського князя. Багато хто, читаючи цей текст, сприймав його як персонажа російської історії. І не враховував те, що Костомаров вів мову про дві Русі. Одна Русь – південна, котра пізніше стала Україною. Саме ця Русь і є першопочатковою. Є й інша Русь, що виникла на північному сході давньоруських земель і дала початок Росії. Фактично це нова Русь, що бере початок від старої, першопочаткової Русі 30 30 Його ж. Дві руські народності. – К., 2012. .

Для Костомарова Ярослав Мудрий передусім персонаж південноруської, тобто української, історії. Хоча цей князь, вважав вчений, мав стосунок і до історії російської, чи великоросійської. Даючи загальну характеристику цьому діячеві, Костомаров писав: «Княжіння Ярослава може видатися продовженням княжіння Володимира, як у стосунках київського князя з підкореними землями, так і щодо сприяння поширенню на Русі нових начал життя, принесених християнством» 31 31 Його ж. Исторические произведения. Автобиография. – С. 203. . Оповідаючи про діяння князя, історик звертав увагу на те, що цей князь переважно займався внутрішнім облаштуванням держави. І що «часи Ярослава ознаменувалися поширенням християнської релігії по всім руським землям» 32 32 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 211. . Микола Костомаров спеціально вказував на поширенні християнства на всі руські землі. Зокрема, звертав увагу на придушення Ярославом язичницьких бунтів на теренах Суздальщини, яка стала «колискою» для російської народності.

М. І. Костомаров

Але якщо Костомаров вписував Ярослава Мудрого й загалом історію давньої Русі в контекст історії української, здійснюючи це в прихованій формі, то Михайло Грушевський (1866—1934) це зробив у формі відкритій. Такий підхід бачимо в його «Нарисі історії українського народу», де була представлена схема історії України, що брала свій початок з часів Київської Русі 33 33 Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 15—65. . Ця концепція реалізовувалася в гранд-наративі Грушевського «Історія України-Руси». Уже назва твору багато про що говорила. Із неї випливало: Україна є продовженням Русі. Тому в назві на перший план був поставлений термін «Україна», що набув у той час значного поширення. Але та сама «Україна» трактувалася як «актуальна Русь».

Ярослав Мудрий у цьому творі постає персонажем української історії. Грушевський загалом стримано ставився до особи цього князя, даючи йому таку характеристику: «Для князювання, що тяглося без малого 40 років (рахуючи від смерти Володимира), що було останнім «єдиновлаством» на Руси, і полишило справді важні сліди в житю східно-словянських земель, се, безперечно, не бога-то. Сама фіґура Ярослава виступає досить слабо; індивідуальних прикмет його в нашій традиції ми не маємо майже зовсім. Очевидно, в його особі, в характері не було прикмет визначних, незвичайних, що могло б зворушити фантазію сучасників, відбитися в памяти суспільности і викликати перекази, лєґенди, анекдоти, як то було з Володимиром. Воно й зрозуміло, що зручний, обережний політик, любитель книжного почитания і монашого жития – Ярослав і не мав чим заінтересувати суспільність…» 34 34 Грушевський М. Історія України-Руси: в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 43.