Володимир Святославич на пам’ятнику «Тисячоліття Росії» у Великому Новгороді
Однак, незважаючи на заслуги князя Володимира, загалом складно говорити, що за його правління сформувалася Руська держава. Не встановив цей князь і порядку престолонаслідування, що є важливим елементом патронімічних держав (хоча певні спроби в цьому плані робилися). Також, наскільки можемо судити, Християнська церква на Русі за Володимирових часів була слабо структурованою. Немає однозначності щодо того, чи існувала у період правління Володимира Київська митрополія. За часів Ярослава Мудрого вона вже існувала, а резиденцією київських митрополитів стала Софія Київська.
Після Володимира Русь як держава могла відбутися, але й могла не відбутись. Образно кажучи, він створив можливість для існування держави. А чи ця можливість стане дійсністю – вже залежало від його нащадків.
Ярослав Мудрий зробив цю можливість дійсністю. За часів його правління Русь відбулася як держава-імперія – остаточно й безповоротно. І для цього треба було прикласти чималі зусилля.
Однак, з різних причин, це не було належним чином оцінено. «Історична справедливість» – річ дуже відносна.
Ярослав Мудрий. Портрет із «Царського титулярника». ХVII ст.
Ярослав Мудрий ніби опинився в тіні інших можновладців Давньої Русі. Передусім затінив його батько – Володимир Святославич. Постать Ярослава Мудрого губилася й у тіні ще одного Володимира, його внука – Мономаха, котрий уславився як своїми походами, так і державотворчою діяльністю. Якщо брати церковний вимір, то тут Ярослав Мудрий затінюється не лише постатями Володимира й Ольги, що вважаються хрестителями Русі, а й своїх братів – Бориса та Гліба, котрі одні з перших серед руських князів були зараховані до сонму святих. Навіть діти Ярослава Мудрого затінюють його. Наприклад, іноді про нього згадують як про батька Анни Ярославни – королеви Франції.
Що є причиною такої «затіненості»? За великим рахунком, у цьому був винен сам Ярослав Мудрий. У його особі маємо в дечому нетипового для Середньовіччя правителя. Він не відзначився військовими походами, не був щедрим, роздаючи гроші дружинникам – як це робили інші князі. Ярослав, говорячи сучасною термінологією, належав до державних менеджерів. Його діяльність, на перший погляд, не виглядала ефектно. Він піклувався про культуру, книжників, дбав про розвиток Церкви, розбудовував Київ та міста своєї держави. Така робота не особливо цінувалася сучасниками. Це ми спостерігаємо на прикладі «Повісті минулих літ», де загалом стримано описуються діяння цього князя. Проте з яким захопленням літописець пише про Ярославового брата-конкурента Мстислава, котрий передусім прославився своїми блискучими військовими походами. Ось як у цьому літописному зводі характеризується цей князь: «Був же Мстислав дебелий тілом, рудий лицем, мав великі очі. [Він був] хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину велико, і не жалів [для неї], ні питва, ні їжі не боронив» 5 5 Літопис руський. – С. 87.
. Чогось подібного, коли заходила мова про Ярослава Мудрого, літописець не демонстрував.
Також Ярослав Мудрий буцімто не дуже займався, кажучи по-сучасному, само-піаром. Зате пропагував діяння свого батька і своїх братів. Не без його сприяння з’явилося відоме «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, де маємо апологію князя Володимира. Мав він, певно, причетність і до появи творів про князів-страстотерпців – Бориса й Гліба, які були канонізовані. Хоча не виключено, що Ярослав, прославляючи свого батька й братів, прагнув «погрітися» в променях їхньої слави.
Звісно, Ярослав Мудрий фігурував у різноманітних літературних творах, що з’явилися в період Середньовіччя. Він є одним із персонажів відомого «Житія Бориса і Гліба». Цей твір користувався популярністю в середньовічні часи, а канонізовані князі Борис та Гліб стали знаковими фігурами в руському православ’ї. Зберіглося понад 170 списків цього житія, найдавніші з яких приписуються преподобному Нестору-літописцю та Якову Мніху. Дослідник «Житія Бориса і Гліба» Борис Успенський так писав про вплив цього твору на руську свідомість: «Історія Русі мислиться як історія християнської країни, і Борис та Гліб як перші руські святі знаменують початок цієї історії: вони освячують цю країну, є її покровителями і в певному сенсі виправдовують її існування; тому, власне, вони й сприймаються як апостоли» 6 6 Успенский Б. А. Борис и Глеб: восприятие истории в Древней Руси. – М., 2000. – С. 42.
.
Читать дальше