Емі Ньюмарк - Курячий бульйон для душі

Моя звичка покладатися на алкоголь з’являлася повільно. Тут келих вина, там келих… Та невдовзі це перетворилося на проблему, якої я не хотіла визнавати. Я відчайдушно чекала на кінець дня, коли зможу нарешті перехилити чарочку горілки… чи три чарочки. Я пила не тому, що мені воно смакувало. Мені подобався той теплий опік у моєму горлі. Відчуття того поколювання в кінчиках пальців. Упевненість, що біль і журба невдовзі зникнуть, а я не думатиму про те, із чим мушу розбиратися день у день. Я ще й виправдовувала себе, дурепа несосвітенна: мовляв, я тепер спокійніша, не така напружена, добра дружина й мати, – після чарочки-другої ввечері після важкого дня. Це була неймовірна брехня. Я починала з однієї-двох порцій горілки наприкінці дня, коли Ендрю засинав, а дійшла до того, що постійно тягнулася до пляшки, починаючи години з четвертої, коли знала, що не планую нікуди виходити. Пляшка переїхала з кухні, де стояла на очах у всіх, до таємного сховку в шафці нашої кімнати. Я не хотіла, щоб чоловік знав, скільки я випиваю, і так було найлегше її приховати.

Мої самотні посиденьки з алкоголем тривали лише рік. Однак після його завершення я повністю втратила контроль над уживанням спиртного. Кульмінацією став Святвечір. Я тоді випила забагато, і все закінчилося «швидкою допомогою». Лікар розпитував мене, скільки алкоголю я випила, а чоловік сидів поруч. Я, звісно, все заперечувала, казала, що лише два-три келихи вина. Мій чудовий чоловік так про мене непокоївся, і гадки не маючи, як далеко зайшла моя залежність. Він, геть приголомшений, подумав, що я випадково прийняла подвійну дозу антидепресантів абощо. Я досі страшенно шкодую про те, через що змусила його пройти того вечора.

Коли ми вночі дісталися домівки, я й далі заперечувала реальну ситуацію. Ми лягли спати. Я прокинулась із жахливим похміллям, мене нудило цілісінький день. Браян почекав, коли мені полегшає, і лише тоді почав розмову про те, що відбувається. Він показав мені свідчення мого вчорашнього стану, того, чому він змушений був викликати «швидку». Піжамка нашого сина була вся вкрита моїм блювотинням. Мене вивертало, коли я намагалася заколихати дитину. Це було дно. І це ж стало початком мого нового життя.

Одразу після Нового року я пішла на свою першу зустріч у товаристві «Святкуймо Одужання». Це – християнська програма, що складається із дванадцяти кроків. Браян був твердий, мов кремінь: я мушу йти. А я не мала ні сили, ні змоги сперечатися з ним. Я дуже хвилювалася. На щастя, там було велелюдно, тож я прослизнула майже ніким не помічена. Утім, так тривало недовго. Йшлося про інтенсивний рівень, заняття починалися за кілька тижнів, і я знала, що мені доведеться їх відвідувати кожної середи протягом дев’яти з половиною місяців. У нашій групі спочатку було тридцять три жінки. Коли настав час прощатися, після завершення курсу із дванадцяти кроків, нас лишилося тільки одинадцять.

Одужання – надзвичайно важкий шлях. Відмова від пиятики – це лише частина боротьби. Набагато тяжче глянути у вічі причинам, які призвели до залежності. Перші три місяці тверезості були найбільш нестерпними. Фізичний потяг до алкоголю зник доволі швидко. А от ментальна залежність зламала хребет моєму самоконтролю. Щоразу, як я йшла до крамниці по продукти, я мала телефонувати своєму наставнику або чоловікові. Мені треба було говорити з кимось, щоб не втратити сили волі, коли я проходила крамничкою повз полиці зі спиртним. Горілка допомагала мені долати труднощі, а нового механізму я ще не розробила. Я мусила просити допомоги в тих, хто був поруч зі мною, щоб пережити ці моменти безнадії. А просити допомоги мені було дуже тяжко. Очищення – це урок смиренності й покори.

Пригадую ту мить, коли бажання пити покинуло мене, принаймні на короткий час. Це був приблизно третій-четвертий місяць програми. Я була на четвертому ступені. До того моменту майже половина жінок із моєї групи покинула курс. Ми дійшли до тієї точки, коли більшість людей відмовляється від своїх спроб. Четвертий ступінь вимагає від нас моральних зусиль, ми маємо переглянути власні моральні здобутки. Цей крок – найважчий серед усіх. Він є критичним для процесу зцілення. Я записувала свої роздуми протягом тижня, і тепер настав час поділитися ними в нашому колі. Ми мали говорити про провину. Про версії «а що було б, якби», що їх ми визначали для себе. Дійшла черга до мене, і те, що вилетіло з моїх вуст, здивувало навіть мене саму. Я написала зовсім інше.