Емі Ньюмарк - Курячий бульйон для душі

Тож наші панійки спакували мій одяг, дещо з особистих речей, поклали все в авто цієї жалюгідної жіночки. Я хотіла прихопити із собою плюшевого собачку, якого подарував мені чоловік. Утім, подумала, що коли вони побачать мене з іграшковим песиком, то вирішать, що я таки з’їхала з глузду! Привіт, Реальносте! Я їхала до психіатричної клініки з алкоголічкою за кермом! Звісно, я була божевільна. Знову десь там, далеко, було чути прихований сміх. Я лишила песика вдома й забралася до машини.

– Боже, тільки, не дай їй мене вбити! – молилася я.

Всю дорогу жіночка-водій була мила та спокійна. Спочатку ми поїхали протилежним боком траси. Я – в істериці – повідомила їй про це, тоді вона вивернула через розділову лінію та перейшла на правильний бік шосе. Потім вона поїхала по зовнішній смузі й ледь не звалилася в кювет. Овва! Вона одразу крутнула колесами ліворуч, і ми попрямували до розділової лінії. Тут вона повернула назад. Отак – то вперед, то назад – ми кружляли трасою, а все моє життя прокручувалося перед моїми очима.

Я вже не знала, про що молитися: щоб нас спинила поліція, чи щоб вони нас не помітили. Я почала уявляти розмову, яка на нас чекала, якби вони нас спинили.

– Оф-фіцер-ре, – язик у неї мав заплітатися. – Я в-в-вез-з-зу оц-цю ж-жіноч-ч-ку до п-с-с-ихуш-ш-ки.

– О, пробачте, мем. Я маю вас оштрафувати, мусите замінити водія. Пані, – спитав би він, дивлячись на мене, – ви маєте при собі права?

– Так, офіцере, маю, але я не можу кермувати автівкою.

– Ви не вмієте кермувати?

– Ні, сер. Кермувати я вмію, але просто не можу.

– Чому ж ні? – запитав би поліціянт, злегка дратуючись.

– Ну, – пояснила б я, – бачте, я прямую до психіатричної клініки. Повірте. Ви не захочете, щоб я кермувала машиною.

Дякувати Богові, янголи оточували наше авто тієї ночі. Ми дісталися клініки цілими й неушкодженими. Коли великі сталеві двері зачинилися за моєю спиною, я відчула неймовірне щастя. Тоді я просто раділа з того, що була жива. Я розсміялась, а добра медсестричка відвела мене до моєї палати. Мені сяйнула химерна думка, що таке могло трапитися лише зі мною, і саме в такий кумедний спосіб. Сміх дав надію. Надія розпочала моє зцілення. Хоч як мені було погано тоді, я розуміла, що завдяки чудовому догляду та ласці Божій я незабаром знову буду здорова.

Цього Різдва я відсвяткувала п’ять років тверезого життя. Протягом п’яти років я й краплини спиртного до рота не брала, але досі залишаюсь алкоголічкою, бо знаю: щойно я візьмуся за пляшку, як не зможу себе контролювати. Я залишусь алкоголічкою назавжди, бо саме так звикла лікувати свій біль. Я пишу ці слова, читаю їх собі вголос, а на клавіатуру котяться сльози. Утім, коли кинеш світло на щось потворне, народжується свобода.

Я завжди собі казала, що ніколи не стану п’яничкою. Я ж не така, як «оті» люди. У мене занадто потужний самоконтроль. А моє християнське виховання підтримує мене на шляху істинному. Я взагалі навіть не куштувала спиртного, аж поки мені не виповнився двадцять один рік. Натомість більшість моїх друзів бавилася пляшкою значно раніше. Вперше я скуштувала алкоголь, працюючи офіціанткою, і великої проблеми в цьому тоді не побачила. Вино не захопило владу наді мною одразу ж. Я спокійно утримувалася від уживання спиртного багато років поспіль, ніяких проблем не виникало. Я вийшла заміж, побудувала сім’ю й навіть не думала про алкоголь.

До самого весілля подруги я навіть не торкалася чарки. Під ту пору я перебувала у страшенному стресі. У мого сина Ендрю за два місяці до того виявили аутизм. Ми саме намагалися розібратися з тим, як йому можна допомогти. Я просто розгубилася. Він бив мене кожного дня. У прямому сенсі слова. Терапія не допомагала. Син, здається, тільки ще дужче злився. Після сеансів я поверталася додому з синцями, з роздертими руками, із закривавленими губами, бо, коли я намагалася запобігти тому, щоб Ендрю собі зашкодив чи впав на землю, він буцав мене головою. Я була знесилена. Отож, коли мені на передвесільному обіді запропонували келих вина, я радо його випила. Я навіть гадки не мала, ланцюг яких подій розгорнеться з того незначного вчинку.

Тепер, дозвольте, я дещо поясню. У жодному разі я не вважаю, ніби люди, котрі залюбки перехиляють один-два келихи, є алкоголіками. Нічого такого тут немає. Якщо ви п’єте, бо вам до вподоби дегустація різних вин, чи ви замовляєте напої, коли обідаєте в ресторані, чи полюбляєте холодне пиво під добру закуску, – то я кажу зовсім не про це. Дехто з моїх друзів є членом винних клубів або щовечора вживає вино за вечерею. І жодних проблем. Проблема не у виді напоїв, ба навіть не в їхній кількості. Проблема – у причині вживання. Коли я пила, це працювало як механізм подолання стресу. Я пила, бо мені дуже боліло, і я не знала, як іще з цим можна впоратися.