Вікторія Колесник - Максим Рильський

Рильський залишився фізично живий і, хоч полонений, чим далі, тим виразніше намагався продовжувати ту чинність, яку вже не могли виконувати замордовані ворогом Зеров і Филипович, Нарбут і Леонтович, Курбас і Куліш.

Без галасу і зайвих жестів. Як той вояк, що до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо запізнюється» [2]   Маланюк Є . Над могилою Максима Рильського // Є. Маланюк. Земна мадонна. – Братислава, 1991. – С. 327–328. .

Але перед тим, як за Рильського взялися чекісти, він зазнав атак з боку братів-літераторів [3]  На початках творчого шляху М. Рильський почув і чимало прихильних слів про свою поезію (див., наприклад, Зеров М. Максим Рильський. «Під осінніми зорями» // Музагет. – 1919. – № 1–3; Филипович П . Лірика Максима Рильського // Книгар. – 1919. – № 22; Зеров М . Літературний шлях Максима Рильського // М. Зеров. До джерел. – К., 1926). Зрештою, прихильні оцінки як оригінальної поетичної творчості М. Рильського, так і його перекладацької праці, не раз звучали й пізніше, аж до кінця 1920-х рр. (див.: Родзевич С . Адам Міцкевич. «Пан Тадеуш» // Життя й революція. – 1928. – № 4; Норд В . ( Мисик В .) Де розходяться дороги // Плуг. – 1929. – № 2. Норд-Мисик, зокрема, вітав поему М. Рильського «Сашко», вважаючи, що її поява «віщує якийсь новий етап» у творчості поета; цікаві спостереження висловлено щодо перегуків «Рильський – Фет», а також сковородинівських мотивів у збірці «Де сходяться дороги» – «викінченій і майстерній книзі»). . Особливо старався Яків Савченко (1890–1937), маленький поет із великими амбіціями. Можливо, це саме його мав на увазі Микола Зеров, коли писав у листі до Павла Тичини (27 травня 1924 р.): «Ми ж з вами знаємо, чого вартий наш український селючок, коли він починає кар’єру робити. Жадність, заздрість, готовність усім пожертвувати – аби тільки мати черевики з гострими носками і сидіти в кав’ярні в ролі законодавця і арбітра «elegatiarium». Всі вони однакові, і ті, що УНР будували, і ті, що до УСРР зараз примазуються…» [4]  Лист М. Зерова до П. Тичини від 27 травня 1924 р. // М. Зеров. Українське письменство. – К., 2003. – С. 1040.

Ця вбивча характеристика стосувалася, зрештою, не тільки Якова Савченка, а й численних савченків, літературної шантрапи, яка поспішала захопити командні висоти, щоб звідти обстрілювати тих, хто своїм талантом заважав їм, претендентам на роль «законодавців і арбітрів». Сірі боялися яскраво-кольорових , тому воліли пошвидше розправитися з ними (втім, попри свою демонстративну «революційність», Савченко також не вцілів під час репресій 1937 р.).

У вересні 1923-го Яків Савченко виступив у «Більшовику» з розгромною статтею «Українська неокласика» – здається, то була його перша гучна критична канонада по Зерову, Рильському й Филиповичу. Ущипнувши принагідно письменників із групи «Ланка», «котрі ідеологічно загрузли в національній романтиці» (Косинка – Осьмачка – Підмогильний), Савченко зосередив вогонь саме на «неокласиках». Він, «глашатай» революційного мистецтва, наступав і звинувачував: «На правому боці – другі люде, другий патос і цілі. З легенької руки М. Зерова «правобережці» здобули назву, до речі, дуже «учену» – неокласиків. Неокласики не течія, не шукання, а зовсім виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та Філіповичем – поетами. Гарольди їхні – Зеров, Якубський, Петров. /…/…діяльність їх, не довга своєю історією, стала помітним явищем в українській літературі. Неокласики виступили одностайно, цілим фронтом (більше – прилюдними лекціями й докладами), з чималим задором, з претензіями на домінуючу й сінтезуючу ролю в українській поезії останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбільші досягнення українського поетичного мистецтва – формальні здобутки, культура слова, мелодійна ритміка і т. инш. (про ідеологію хитренький хохол Зеров замовчує, не відкриває «неокласичних» карт). Вони, – по їхній декламації, – стоять на твердому грунті сьогодняшньої дійсности (!) і побуту. /…/…надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична «цілюща» вода». /…/Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков – 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М. Рильського й П. Філіповича» [5]   Савченко Я . Українська неокласика // Більшовик. – 1923. – 12 вересня. .