Євгенія Кужавська - Микола Зеров

У Києві Микола Костянтинович оселяється в будинку під номером 17 на вулиці Велика Підвальна (нині – Ярославів Вал). Маршрут від Сінного базару до Золотих воріт стає звичним у житті Зерова, його однодумці та друзі оселяються у квартирах уздовж цього маршруту, Микола Костянтинович потрохи починає поринати у насичене культурне життя Києва. Пише рецензії, перекладає римлян, викладає в гімназії латину, а також працює бібліотекарем, відвідує салон Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича. Про її салон читаємо у спогадах Михайла Рудницького: « Очевидно, Вороний тільки що одержав адресу Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича, де звичайно в суботу ввечері збирались її друзі. Були там не тільки літератори, а й такі любителі літератури, як математики Кравчук, Шарко та її товариші по роботі – гімназичні вчителі ».

З 1918 року Микола Зеров починає викладати ще й у Київському архітектурному інституті. Політичний контекст – більшовицький переворот у Росії, ухвалення III Універсалу Центральної Ради, який проголошував створення Української Народної Республіки, захоплення більшовиками Харкова у грудні 1917-го – не могли не впливати на життя і діяльність Зерова. З півночі насувались загони Муравйова, у місті ширились анархічні настрої, захищати УНР зі зброєю в руках було нікому. Професор Зеров став свідком того, як мобілізацію оголосила студентська молодь. У Студентський січовий курінь записалися й учні 7–8 класів 2-ї Української гімназії, які й узяли участь в обороні Києва від військ Муравйова. Микола Костянтинович вів протоколи педагогічної ради, він же й вніс до них список учнів, що загинули під Крутами. Припускають, що він був саме тим неназваним професором, що на похороні крутян порівняв їхній подвиг з подвигом спартанців під Термопілами.

Розбивши крутян, більшовики розчистили шлях до Києва, почався артилерійський обстріл міста, а потім Київ захопили неперевершенні майстри мародерства. Більшовики не випадково оголосили Юрія Коцюбинського «народним секретарем» з військових справ – прикривались його іменем. Сергій Єфремов 28 січня 1918 року на сторінках «Ради» опублікує «Лист без конверта», адресований синові Михайла Коцюбинского, у якому звинувачуватиме: « Десять днів смерть літає над головами невинних людей. Десять днів творяться страхи, – я бачив їх, пане Коцюбинський, – від яких божеволіють люди. Десять днів конає українська воля. І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто, – ви його не захистили. Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові ».

Українська влада увійде в Київ разом із союзниками – німцями. Місто на деякий час повернеться до спокійного життя – кияни потім згадуватимуть, що найспокійніше жилося «при німцях». 29 квітня 1918 року на з’їзді хліборобів гетьманом було проголошено Павла Скоропадського, Центральна Рада з потьм’янілим політичним капіталом змушена була зійти з авансцени боротьби за владу. Микола Зеров в ті роки стає учасником елітарного гуртка Георгія Нарбута, відновлює спілкування зі Софією Лободою, а з березня 1919 року починає редагувати бібліографічний журнал «Книгар». Нарбут, як і багато інших, був «петроградським біженцем». Він любив усе українське, особливо рідний Глухів, про який часто розповідав учасникам театралізовано-непретензійних вечорів у своєму домі на Георгіївському провулку, навпроти брами Заборовського. У Київ він прибув із родиною, аби приєднатися до української «культурної революції». Нарбутівський гурток обростав міфами і починав нагадувати масонську ложу. До гуртка входили режисер Лесь Курбас, футурист Михайль Семенко, поет Павло Тичина, архівіст і кращий друг Нарбута – Вадим Модзалевський. Як згадував Микола Зеров: « Серед різних гуртків українських, в яких мені доводилось бувати й обертатись, починаючи з останніх класів гімназії, я нічого не можу пригадати собі такого непретензійно-веселого і без застережень талановитого, як співробітницький круг “Нашого Минулого” з його “трьома стовпами”: Г. І. Нарбутом, П. І. Зайцевим, В. Л. Модзалевським – та не періодичними на помешканні Г. І. Нарбута сходинами. Там, на Георгієвськім провулкові, проти славетньої брами Заборовського, у великих світлих кімнатах з стильовими меблями та колекціями старого скла, збиралися: художники, історики, історики мистецтва, критики, видавці, історики письменства. Панував щиро-товаристський, привітний тон. Нарбут вносив до того гурту широкий розмах і сміливість. […] Мене ввів до гурту П. І. Зайцев, десь по-весні 1918 року. Я викладав тоді в 2-ій українській гімназії, де П. І. мав кілька лекцій української літератури. Наші розмови в перерві між лекціями – в книгозбірні, учительській, на коридорі – наблизили нас одне до одного і П. І., як завжди темпераментний, експансивний, став втягати мене в різні справи. Ввів до кола найближчих співробітників “Книгаря ”».