Ростислав Коломієць - Наталія Ужвій

Щоправда, є третій спосіб реагування – примусовий: оплески, інспіровані клакою, які механічно підтримуються рештою глядачів. І таке траплялося в театрі і трапляється нині.

Стихійні одностайні оплески – це критерій успіху актора, вони виникають нечасто, талановитих акторів небагато… Так у Театрі імені Івана Франка зустрічали, чому я свідок: і як глядач, який захоплювався з дитинства грою Амвросія Бучми,

Нонни Копержинської, того ж таки Миколи Яковченка, і як режисер-постановник, ставлячи вистави за участі Ольги Кусенко, Поліни Куманченко, Миколи Панасьєва, мого інститутського однокурсника і друга Степана Олексенка. Так зустрічали ми ще донедавна за життя українську театральну легенду Богдана Ступку. Так зустрічаємо сьогодні на сцені Богдана Бенюка, Анатолія Хостікоєва, Олексія Богдановича, Наталію Сумську… Браво!

Апропо. Якось один із згадуваних акторів у розмові зі мною не на жарт обурився:

– Що ви носитесь зі своїм Ступкою?! Книжки пишете про нього! Ступка, Ступка, ніби поряд немає талантів!

– Є, звичайно. І ви – перший у ряді.

– А Ступка?

– А Ступка – поза рядом…

Ступка випромінював у зал таку енергію, яка вимагала

у відповідь оплесків вдячності, його гра діяла – не підберу іншого слова – як процедура, що оздоровлює душу.

Так і Ужвій. Тільки-но на сцені з’являлась актриса-легенда, руки самі тягнулись до оплесків. Я свідок того, як глядачі схоплювалися з місць при її появі на сцені, вітаючи артистку.Цього не інспіруєш.

Найглибшою і найтаємничішою загадкою буття залишається таїна творчості. Ледь я встиг написати цей рядок, як на думку спало витверезвлювальне: як же я беруся за цю непідвладну розумові справу – розгадати таїну творчості Наталії Ужвій? Скажу обережніше: спробую хоча б наблизитись до неї.

Сьогодні, з висоти часу, всі вони, і знищувані, і уславлювані, і замовчувані (і таке траплялося), мають розглядатися на рівних і без почесних звань. Усі вони, талановиті актори, були і є будівничими української художньої культури, і ми оцінюємо їх не стільки з погляду миттєвого успіху, скільки з позиції вагомості внеску в розвиток українського театру. Це єдиний критерій, за яким має оцінюватися творчість талановитого митця.

Щоправда, історики театру інколи дещо прямолінійно розуміють спадковість мистецьких поколінь. От нещодавно прочитав, що Ужвій з’явилася на сцені, коли пішла зі сцени Заньковецька. І не просто з’явилась, але «підхопила естефету з рук славетної Марії Заньковецької». Причому автор публікації всерйоз вважає, що Ужвій, яка з’явилась на сцені 1922 року, прийшла на зміну Заньковецькій, яка тоді ж востаннє вийшла на сцену. З професійного погляду це взагалі не коректно – порівнювати масштаб акторських обдарувань на кшалт «краще – гірше, вище – нижче». Де та шкала, якою вимірюється масштаб таланту?

Із Заньковецькою Ужвій зустрічалась у її київському помешканні на вулиці Великій Васильківській, 121. Ця квартира перетворилася на свого роду мистецький університет: актрису не забували, її відвідували Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Гнат Юра, Амвросій Бучма, Оксана Петрусенко, згадували минуле, радились з приводу сьогоднішніх проблем.

Сьогодні в цій квартирі облаштовано музей Марії Заньковецької. І в ньому є портрет актриси в образі… Ісуса Христа. Вона уявляла себе в цьому образі і навіть загримувалася, а фотограф Плесецький зафіксував її перевтілення. Не мене першого вражають великі очі, сповнені невимовного страждання, ніби ці очі увібрали в себе весь людський біль за тисячі років існування людства і на тисячі років наперед…

І от учорашня сільська вчителька, багатообіцяюча актриса Ужвій несміливо переступила поріг її будинку і…

«Заньковецька не дивилась, а заглядала в душу», – згадувала Ужвій неповторне враження від тих відвідин, віддаючи данину українському артистичному генію. Марія Костянтинівна привітно зустріла чарівну красуню. У ході розмови Наталя читала монологи з п’єс, які вона грала, Заньковецька, у свою чергу, виконала монолог однієї зі своїх найулюбленіших героїнь – Наймички, що розмріялась над тихою, зарослою вербами річкою… «Яка магічна сила театру!» – подумала Наталія.

А Заньковецька, наче вгадавши зміст її приходу, промовила на прощання: «Мистецтво вимагає таланту і праці, тож будьте йому вірні, воно любить подвижників. А успіхом увінчує тих, хто безкорисливо і самозречено служить людям». Заньковецька благословила початкуючу артистку на подальший сценічний шлях – дала їй материнське напуття. Одержати таке напуття від Заньковецької означало одержати путівку у велике мистецтво.