Галина Карпінчук - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Та ще скажи зятям нашим Антонові і Федорові, щоб і вони до мене коли-небудь написали хоч одно слово. А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому,

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському. Коли напишеш письмо, то проси Івана Станіславича Димовського, щоб послав до мене, бо він знає, де я живу. Оставайся здоров – лягаю спать, уже північ, може, во сні й тебе побачу.

Добраніч.

Твій рідний брат

Тарас Шевченко.

Ще, письмо, которе найдеш у моєму письмі запечатане, оддай Івану Станіславичу Димовському і поклонись йому од мене та попроси, щоб і він написав до мене що-небудь, та вкупі і пришліть, як я вам посилаю, оставайся здоров.

Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму.

1839, ноября 15-дня.

С.-Петербург.

Санкт-Петербург. Марта 2 – 1840.

Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я тебе хочу лаять, чом ти, як тілько получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають, – а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському – ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну, та й за те спасибі, а тепер ще ось що. Просиш грошей більш-менш – чи багато тобі їх треба? Ну, та гроші така річ, що хоч і сто рублів, то не пошкодить, а поки їх у мене не трапилось – то возьми поки що 50 руб[лів] асигнацій, а коли треба буде ще, то напиши. Та знай, що мені гріх позичать братам гроші – коли трапляться, то так дам, а коли ні [?], то вибачайте.

Що-то як маляр, то вже скрізь понамальовує всякої всячини. Ти вибачай, забув, що письмо до тебе, та й ну малювать – задумую[сь] іноді, не тобі кажучи.

Поцілуй старого діда Івана за мене і поклонись всій рідні нашій, яка єсть, доглядай сестру Марусю та, коли можна, помагай і бідній Ярині – а малярові поганому скажи, коли він не схаменеться, то опиниться там, де йому і не снилось. Кланяйся сестрі Катерині і Антонові, братові Йосипові і всім, хто мене не забув. Може, я літом приїду побачиться, коли матиму час, та навряд, треба перш добре вивчиться малювать.

Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окроме – та тілько не по-московському, а [то] і читать не буду. – Кланяйся йому.

Оставайся здоров.

Твій брат Тарас Шевченко.

Як тілько получиш моє письмо, зараз пиши до мене – та поклонися Івану Станіславичу Димовському.

23 октября [18]40 г. Основа.

Десь, я думаю, ні з одним чоловіком і ні з яким письмом не було того, що мені було з Вами, мій коханий пане, Тарас Григорьевич. Щось дуже не просто почалося і до чого то воно дійдеться – побачимо. А почалось із почину, що Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь. Улюбив, кажу Вам, та не знаю кого, і хто він, і де він, і як його назвати. Хтось такий – а люблю кріпко; хоч би і у вічі побачив, то не пізнав би, бо зроду не бачив, і не знаю, хто такий є. Ось слухайте, батечку, як нас з самого першу зводило докупи.

Сидимо ми удвох з моєю жіночкою та де об чім базікаємо, аж ось і примчали нам книжок, знаєте, тих, которими нас, дурників, обдурюють, – грошики попереду злуплять, та й пишуть і дрюкують московську нісенітницю, як яка разляпушка вбивалася об своєму бахурові або як який живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… От таке усе пишуть, звісно – москаль: він по своїй вірі так і пише. Отаких-то книжок нам нанесли, а тут і письмечко… не відгадаю від кого. Я узяв та гарненько і розпечатав… Господи милостивий! Се ж по-нашому!.. Читаю… ну! ну! Сміємося з жінкою, як у Вас там поводилося з панею, що усе каже: pardon… А далі як почали вірші читати… так ну!.. Бодай Ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та і те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє… Дивлюсь… жіночка моя хусточкою очиці втира… «Отсе так, – кажу, – хтось мудро написав і живо усю правду списав… хто ж такий?.. Перебендя… Вгадуй же його, що і хто воно таке є… не знаємо. Послали до мого брата, що край нас живеть, і що то за чоловік: бував не тільки у Москві, у Києві, та у самому Петенбурсі бував, і зайців добре стріля, та й лисиця не попадайся, – так і вшкварить; так і той, прочитавши, поплямкав та й сказав: «Хто такий писав – не звісно, а дуже розумно написано».