Галина Карпінчук - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

У стилістиці Шевченкового епістолярію помітно виразну орієнтацію адресанта на адресата. Присутність достойного, здатного до розуміння й співпереживання адресата безперечна, зокрема, у листах до В. Рєпніної: тут відчутна особлива мистецька і настроєва витонченість, спорідненість душ, високий інтелектуальний модус. Те ж стосується і дружніх послань до Бр. Залеського, з яким поета поєднувала – крім інтересів, фахового зацікавлення малярством, близькості мистецьких смаків, – ще й спільність долі. Зовсім інший Шевченко – інтонаційно й лексично, – коли звертається, приміром, до Я. Кухаренка чи С. Гулака-Артемовського. У листах українських мовою, зокрема у ранніх дружніх посланнях, домінує стиль простацько-бурлескний (вигуки, специфічні вставні слова, примовки, навмисний огрублено-знижувальний тон – «матері його ковінька», «чорти б убили його батька», «та цур йому, минуло, бодай не снилося»). Та й у пізніших листах цей тон чується, а то й домінує у зверненнях до близьких друзів як вияв дружнього панібратства. Простомовне забарвлення подеколи дістають і серйозні оцінки та роздуми, як-от відгук на оперу «Руслан і Людмила» в листі до Г. Тарновського (25 січня 1843 р.): «Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш», або міркування про підсвідоме в листі до Кухаренка (30 вересня 1842 р.): «Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому». Деякі дослідники (С. Балей, Г. Грабович та ін.) трактують ці рядки як спробу осмислити глибини підсвідомості.

Двомовність Шевченкового епістолярію натоді була цілком природною. Це закономірний етап в освоєнні українською мовою різних стилів і сфер уживання. Листи Шевченка та Куліша мали велике значення у становленні повновартісності української мови, зокрема у виробленні нею стилю письмового інтелектуального спілкування. Із самого початку Шевченко прагне повноправно ввести українську мову в епістолярний вжиток. Уже в перших листах до Микити Шевченка (1839, 1840) просить брата писати «по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським» (2 березня 1840 р.). Українська і російська мови функціонують у Шевченкових листах не відокремлено. Та й більшість Шевченкових адресатів була двомовна в усному спілкуванні, а в письмовому українська мова спершу сприймалася навіть як певна екзотика. У російський текст листів Шевченка вкраплено окремі українські слова й цілі пасажі з відповідним граматичним оформленням. Є листи двомовні, зокрема до Г. Тарновського (26 березня 1842 р.), Гулака-Артемовського, братів Лазаревських.

Сфери вживання тієї чи тієї мови визначаються насамперед адресатом, а також змістом листа, його стилем і навіть настроєм. Листи офіційні й ті, в яких заторкуються переважно життьові справи, турботи й негаразди, писані здебільшого російською (приміром, до М. Лазаревського 8 жовтня 1857 р.). Та в листі до нього ж від 18–19 жовтня 1857 р. раптом проривається подих рідної мови («А тим часом живу собі добре і весело отут меж добрими людьми»), призабутий присмак бурлескно-простомовної стилістики товариського спілкування чується у захопленому відгуку про монографію «Богдан Хмельницкий» М. Костомарова (СПб., 1857. – Т. 1.): «От ще вчистив книгу, так-так!». Листи до А. Лизогуба, з яким поета єднали товариські стосунки, писані українською, а от останній відомий нам лист від 16 липня 1852 р. після трирічної, не зрозумілої Шевченкові вимушеної мовчанки адресата, – вже російською (Шевченко не знав, що 1850 р. Третій відділ заборонив Лизогубові, як і В. Рєпніній, листуватися із засланцем). Певне відчуження, дистанція між кореспондентами відразу позначалися на виборі мови листа.

Шевченків епістолярій – своєрідний індикатор письменницького стилю, одне з джерел його формування. Листи російською (зокрема до М. Осипова від 20 травня 1856 р.) стилістично близькі до сентиментально-романтичного побутописання в дусі О. Бестужева-Марлінського (неквапне, ніби «старосвітське» письмо, абстрактно-романтична лексика, дещо афектована чуттєвість) і до російських повістей самого Шевченка та його російських поем «Тризна», «Слепая» (листи до В. Рєпніної, А. Толстої, Бр. Залеського та ін.). Тут помітні романтична афектованість почуття («Я застонал, как в кольцах удава – „он очень хорошо стонет“ – сказали они» – лист В. Рєпніній від 29 листопада 1843 р.), численні інверсії, вигуки, риторичні запитання, рефлексії та сентенції з нахилом до моралізування: «Самая горькая отрава нашего морального бытия – безнадежность, и эту жестокую отраву я вполне теперь чувствую. Прочь! прочь! змия лютая, ненасытная» (з листа Бр. Залеському від 6 червня 1854 р.). Лист до цього ж адресата 10, 15 лютого 1857 р. – зразок високих романтико-ідеалістичних рефлексій і самооцінок, зокрема щодо своєї здатності будувати «воздушные замки» – «на высшем градусе моей сердечной фантазии». Українським листам притаманний широкий стилістично-жанровий діапазон: тут і жартівлива цидулка, і поважні рефлексії, і ліричні мініатюри – вірші в прозі тощо. Наявне відштовхування від бурлескної традиції, орієнтація на вироблення більш нейтральної інформативної манери. В українських листах присутні яскраві ознаки ранньої романтичної лірики поета, – зокрема у перших листах з Петербурга до брата Микити, сповнених туги за рідною землею: елегійний серпанок ранніх «Думок», відповідна фразеологія і тональність («…бачу во сні, <���…> Керелівку, та рідню <���…>; весело стане, прокинусь, заплачу» – лист від 15 листопада 1839 р.); «…опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина…», – з листа до М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р.). Помітна виразна схильність адресанта до упостійнення певних поетичних формул типу «діти малі» чи «друже єдиний» (це звертання – панівне у всіх його листах незалежно від мови написання). Цікаво порівняти два листи одного року – російською мовою до Бр. Залеського 10, 15 лютого й українською до Я. Кухаренка 22 квітня 1857 р. Обидва написані в сентиментально-романтичному ключі, але забарвлені образно-інтонаційним колоритом, ароматом слова двох різних мов.