Галина Карпінчук - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Листи дають змогу осягнути всеохопність, органічність духовного зв’язку поета з вітчизною. За кожним помислом – Україна як його друге я: головне джерело творчості, пам’ять віків, святиня. Ось зворушливі перші листи з Петербурга в Україну до брата Микити – неповторна автентична інтонація, духовна невіддільність од рідного краю. Шевченко просить Г. Квітку-Основ’яненка (лист від 19 лютого 1841 р.) прислати «дівочу сорочку», бо має намалювати «нашу чорнобриву дівчину». Ділиться з Я. Кухаренком (31 січня 1843 р.) своїм задумом намалювати А. Головатого коло Зимового палацу – «позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок». У листах до О. Бодянського, М. Цертелєва й ін. оживають наміри і справи, пов’язані із задумом серії «Живописная Украина». Шевченко зізнається П. Кулішеві: «З „Чорної ради” тепер не нарисую тобі нічого: нема моделі, нема нічого перед очима нашого українського, а брехать на старість не хочеться» (4 січня 1858 р.). Бажає М. Максимовичу (4 січня 1858 р.) довголіття і здоров’я «на славу нашої преславної України». В усьому відчутний патріотичний «нерв» поета – невідокремлюваність інтересів, задумів, мрій од України. Це виявляється, зокрема, у його непримиренності до шовіністичного присмаку слов’янофільства. У листі до М. Максимовича 22 листопада 1858 р., написаному за листом П. Куліша (№ 307, 309 нашого видання – Ред. ), Шевченко висловлюється проти публікації своїх поезій у газеті «Парус», бо не згоден із позицією цього органу, який «у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав» (ідеться про оголошення І. Аксакова про видання ним з 1859 р. названої газети слов’янофільського спрямування). До того ж І. Аксаков у газеті «Московские ведомости» (1858. – № 130) виступив на захист князя В. Черкаського, який у статті «Деякі спільні риси майбутнього сільського управління» (Сельское благоустройство. – 1858. – № 9) обстоював право сільських старост застосовувати до селян тілесні покарання. «Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, – писав Шевченко, – що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та нам-то се дуже не вподобалося. Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум». Здавалось би, повернувшись після заслання до більш-менш нормального творчого життя, поет мусив ухопитися за кожну нагоду публікації своїх творів, але ні, вірність своїй громадянській позиції, відповідальність за своє слово – над усе.

Листи засвідчують, як постійно Шевченко переймався ідеєю визволення селян із кріпацтва: «Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния» (до І. Ускова від 12 листопада 1857 р.), «О людській волі я розпитував; але ніхто нічого не знає, коли, як і що з того буде» (до В. Шевченка від 7 грудня 1859 р.). Поет неодмінно наголошує на тому, щоб родичі й земляки «не квапилися на волю без поля і без ґрунту. Нехай лучче підождуть» (до В. Шевченка від 28 березня 1860 р.). Схвалює, коли сестра Ярина та брати не погоджуються «на волю без ґрунтів і без землі безплатно, <���…> вони не беруть такої поганої волі – і добре роблять» (до В. Шевченка від 29 червня 1860 р.).

Шевченко стежить, як тільки може, за помітними явищами в українській культурі й захоплено на них реагує. Дякує П. Корольову (22 травня 1842 р.) за збірник «Запорожская старина» – «добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить». Висловлює захват од «Граматки» Куліша та його «Записок о Южной Руси»: «…дуже розумна і щира книга», «Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана» (до Я. Кухаренка від 22 квітня 1857 р.), «Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав» (М. Лазаревському від 22 квітня, 8 травня 1857 р.), «Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну» (до А. Маркевича від 22 квітня 1857 р.). Шевченко чекає від своїх кореспондентів (П. Куліша, М. Лазаревського) оповідань Марка Вовчка, вдячний їй «за її сердечные, щирії оповідання» (до М. Лазаревського, 22 лютого 1858 р.), а згодом у листі до письменниці називає її своєю «донею любою» (25 травня 1859 р.). Просить А. Маркевича (22 квітня 1857 р.) подякувати перекладачеві «Слова о полку Ігоревім» М. Гербелю («хоч і зоветься Гербель, а такий же сірий хохол, як і ми з тобою, молодий мій друже») за його «перевод „Малоросійської думи“, надрюкованої в „Б[иблиотеке] для чтения“» (ідеться про Шевченкову поезію «Думка – Нащо мені чорні брови…»). Знає Максимовичів переклад «Слова» – «сієї невеличкої, но премудрої книги», хоче й сам її перекладати. «Вонми гласу моления моего, – пише А. Козачковському (14 квітня 1854 р.), – друже мій єдиний, пришли мені текст „Слова о полку Ігоря“, а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те „Слово“, переведено на наш задушевний, прекрасний язик». Шевченко не тільки сам тішився новинками української літератури, а й пропагував їх і поширював, що міг, роздаровував. З Нижнього Новгорода він просить М. Лазаревського прислати 2-й том Кулішевих «Записок», та й 1-й також, бо свій примірник подарував землякам в Астрахані (лист від 18–19 жовтня 1857 р.). Рекомендує Я. Кухаренкові читати оповідання Марка Вовчка (17 січня 1859 р.), посилає «к Великодню замість писанки» альманах «Хату» (25 березня 1860 р.), зазначивши, що це попередник журналу «Основа», який почне виходити з наступного року, і закликає: «Збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на моє ім’я, а я передаватиму в редакцію». В. Шевченкові (15 травня 1860 р.) доручає надіслати один примірник «объявления об „Основі“ П. Ф. Семеренку», збирається надіслати таке ж оголошення Д. Трощинському.