Галина Карпінчук - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Домінує в українському епістолярії Шевченка інтонаційний колорит «Кобзаря» з його неповторним ліризмом, що поєднується з гостро «натуральними» штрихами, з питомими для поета емоційними гіперболами, наприклад: «Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий…» (до А. Лизогуба, 7 березня 1848 р.), або: «Мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти» (до нього ж, 29 грудня 1849 р.). Шевченкові притаманне поєднання екстрем, що водночас і взаємовиключають, і доповнюють одна одну. Це, власне, той же тип екстремальної образності, що й у славнозвісній формулі «За шмат гнилої ковбаси / У вас хоч матір попроси, / То оддасте» («П. С.»).

Великий естетичний потенціал Шевченкових послань – незаперечний, і їх належить розглядати як мистецький феномен, художній текст, котрий містить поетичні миттєвості, пейзажні мініатюри, перлинки спогадів і настроїв, хвилини intermezzo в суворому плині життя. Прогулянка в урочище Ханга-Баба, пам’ятне величезне дерево викликали рефлексії, спомини, гру уяви: «…мне показалось, будто бы ты сидишь здесь за деревом и рисуешь; я тогда только опомнился, когда позвал тебя и ты не отозвался» (до Залеського, 25–26 вересня 1855 р.). Вечір у Переяславі, прогулянка до Андрушів і за Дніпро навіяли настрої, висловлені в листі до А. Козачковського від 16 липня 1852 р. Епізод з вербовою гілкою, посадженою в Новопетровському укріпленні, й легенда про розбійника, що згадалася у зв’язку з цим поетично осмисленим життєвим випадком, виокремлюють лист унікальний за змістовою та настроєвою наповненістю (до М. Осипова від 20 травня 1856 р.). У листі до Кухаренка від 22 квітня 1857 р. з Новопетровського бачимо текстуальні збіги з віршем Шевченка «Чи то недоля та неволя» (1850): «Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятеє од купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт, камень ошліфований!» – «Чи то недоля та неволя, / Чи то літа ті, летячи, / Розбили душу? <���…> ви ж украли, / В багно погане заховали / Алмаз мій чистий, дорогий, / Мою колись святую душу!». Свого роду шедевр епістолярного жанру – послання Марії Максимович 22 листопада 1858 р., яке своєю ідилічною тональністю нагадує поезію «Садок вишневий коло хати…».

Шевченкові листи – вельми своєрідне явище в українській культурі за глибиною й безпосередністю поетового самовираження, за фактографічною наповненістю. Цей правдивий автопортрет письменника й художника становить безцінний документ доби й водночас – мистецький феномен.

В Правление Императорской Академии художеств

Из вольноотпущенных постороннего ученика

Императорской Академии художеств

Тараса Шевченки

покорнейшее прошение

Получив свободу от помещика своего, вот уже год посещаю рисовальные классы Императорской Академии художеств.

Не будучи приписан еще ни к какому званию, числясь только посторонним учеником Академии, прошу покорнейше Правление Императорской Академии художеств в таковом качестве выдать мне на свободное жительство в С.-Петербурге билет, какой по положению выдается для вольноприходящих учеников Академии. Июня 3 дня, 1839 года.

К сему прошению руку приложил Тарас Шевченко.

Микито, рідний брате!

Минуло вже білш як півтора року, а так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі, ні се ні те, ще раз вибачай; я так собі думав – що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого я лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих писем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, – бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робить ма[є]ш, коли Бог так хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, – то, може, і побачимось.

Ну коли то ще те буде, чи побачимось, чи ні, а тепер про себе скажу от що: слава Богу милосердному, жив і здоров, учуся малювать, коли трапиться, заробляю гроші, оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю (25 руб[лів] асигн[аціями]). А коли буде білш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога – велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонися усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи, нехай не вмира, швидко побачимось, поцілуй брата Йосипа так, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, коли жива, та скажи, будь ласкав, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю – поки що, а то я буду їй присилать окроме, коли трапляться у мене гроші.