Сергій Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя

Так пише Полторацький, і тут же ілюструє свою думку: «двигуни тут звуться так – оришка, вустя, ванько, пилип; регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами». Ілюстрації, що й говорити, вдалі, але нещастя в тому, що «інфернальний філософ геніталій» не розуміє, що Остап Вишня в атмосфері ідіотизму селянського одноосібного індивідуального господарства інакше людей і не може розглядати. Тут «техніка комічного» у Остапа Вишні переростає в «техніку» глибоко-трагічного, і претензійний «морфолог», коли б він менше «жевупрікав» «інфернальними філософіями геніталій», – він би побачив, що Остап Вишня прислужився не тільки українізації, але й, головним чином, колективізації, показуючи «двигунам» і «регуляторам» їхнє безвихідне становище в безперспективному індивідуалізованому селі.

– Та це ж не головне, – сказав тов. Европенко-Европацький. – В розділі другому за головне можна вважати кінець.

– «Як видно, – пише Полторацький, – із великої кількости дотепів, можна категорично стверджувати, що з перших хвилин свого літературного стажу Остап Вишня хворіє на майже безперервне запалення надкісниці. Такими дотепами можна розважати хіба нічних вартових. Нас цікавить у техніці комічного, як первооснова її, засіб зниження, що несе на собі, як відповідне соціяльне навантаження – матеріялістичний в гіршому розумінні підхід до життя й до людини. Таке зниження характерне саме для людини з низькими смаками й почуттями».

Що ж ви на це скажете?

– На цей кінець другого розділу? Що ж тут говорити? Коли справа дійшла до «надкісниці», то, мабуть, таки добре припікає Вишнин «матеріялістичний підхід до життя й до людини» тендітних естетів із дрібнобуржуазної «київської естетичної студії». І справді: такий Вишнин дотеп, як дотеп про колишній князівський будуар, себто про сьогоднішню хату-читальню («колись княжата плодились, а тепер там свідомість плодиться»), такий дотеп нашим хуторо-хатянам, звичайно, не подобається, бо тепер же їм в цих будуарах плодитись не можна. Такий Вишнин дотеп, як дотеп про «позолоту» «золотого хреста», що на неї «птиця Господня» кладе «купочки біленькі», себто наводить «антирелігійну пропаганду», – і такий дотеп маминькиним синкам не до вподоби: вони, звичайно, за «свободу вероісповеданій», але не можна ж так знущатися з церкви! Такий Вишнин дотеп, як дотеп про свиню: «Свинею зветься така людина (стій! стій! не туди заїхав. Отак завсігди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш»), – і такий дотеп «інфернальний філософ геніталій» схвалити не може, бо він прекрасно знає, про кого мова йде. Проти такого «матеріялістичного підходу до життя й до людини» він завжди буде повставати й буде твердити, що це не є культурна «техніка комічного». Звичайно, вишукавши в 4-х томах «усмішок», одну-дві, три усмішки, що від них позбавляється автор при перевиданнях, – вишукавши такі дві-три мініятюрки чи то два-три якихсь подібних вирази, щоб приховати свою справжню соціяльну істоту, «морфологи» будуть на цих усмішках чи то на цих виразах енергійно спекулювати, але це зовсім не значить, що їм вдасться обшахраїти сучасного читача, саме того читача, що до нього вони з такою невимовно-претензійною погордою ставляться. «Такими дотепами, – пише Полторацький, – можна розважати хіба нічних вартових». Хіба не відчуваєте ви, тов. Европенко-Европацький, за цією бойкою фразою, – хіба не відчуваєте ви тут постаті поміщицького синка, що для нього «нічні вартові» – це не більше, як хлопи, хами, бидло? Справа, отже, не стільки навіть у Вишні, скільки в сучасному читачеві – в студентах київського інгоспу, в нічних вартових, в тих робітниках, які легше всього українізуються на Вишниних «усмішках». Справа в тих, що їх «морфолог» вважає за бидло, за хамів, за порнографів, за аматорів «триповерхової лайки». Велика соціялістична революція, революція новітнього «чумазого» висунула й своїх «чумазих» письменників. Увійшли ці письменники в життя не з елегантними жестами піжонів з хлистиками, не з лексиконами «інтелігентних» слів недоучки якоїсь провінціяльної гімназії, не з хатянськими краватко-фрачними хутуристичними «поезами», і не «зниження» вони принесли з собою, як запевняє вас Полторацький, а саме «матеріялістичний підхід до життя й людини». Погодитись, що смаки й почуття цих читачів і письменників «низькі», значить не тільки розписатися в своїй малограмотності, але й зробити необережний крок: саме ця фраза й видає з головою автора її, саме ця фраза й свідчить, що в особі Полторацького ми маємо не дуже близьку пролетаріятові, коли так можна висловитись, людину.