Денис Журавльов - Іван Мазепа – людина, політик, легенда

Новобогородицька фортеця. Кінець XVII – початок XVIII ст.

Реконструкція Олександра Харлана

Лише беручи до уваги усе вищезгадане, слід розглядати зовнішньополітичну діяльність Івана Мазепи до початку Північної війни. Особливо це стосується політики відносно сюзерена Гетьманщини – Російської держави. Є підстави твердити, що основною метою «російського вектора» політики Мазепи було все ж досягти якомога меншого втручання царської влади в українські справи (тобто зробити можливим проведення власного внутрішньополітичного курсу), а також використати зовнішній чинник для приборкання схильної до інтриг частини старшини, яка негативно ставилася до ідеї сильної гетьманської влади, дбаючи лише про власні інтереси. До речі, старшина також активно використовувала Москву в своїй боротьбі проти «сильних гетьманів» (пишучи доноси тощо), тож перемога чекала на того, хто виявиться спритнішим. В основному з цих міркувань (що, звісно, не виключає і мотивів цілком здорового й навіть необхідного для будь-якого політичного діяча честолюбства) і заводив Мазепа «цінні знайомства» в Москві, підтримував дружні відносини з Голіциним та Шереметєвим, Шафіровим і Головкіним. Ми вже говорили про особливий талант гетьмана привертати до себе зовсім різних людей (або, як пише загалом неприхильний до героя своєї монографії М. Костомаров, «умение влезать всем в душу»). Це вміння не раз допомагало гетьманові, зокрема і в спілкуванні з російською політичною елітою.

Перший візит козацького гетьмана до Москви (серпень-вересень 1689 року, з великим супроводом у триста чоловік), що мав на меті засвідчити пошану царівні-регентці Софії та князю Василю Голіцину, давньому знайомому гетьмана і фактичному правителю Росії, відбувся за вкрай несприятливих умов (державний переворот у Москві, заслання Софії до монастиря, Голіцина – до Сибіру і перемога прибічників молодого царя Петра I). Однак цей візит із потенційної катастрофи для Мазепи (якого європейська преса вже поспішила оголосити «заарештованим» чи навіть «страченим разом із Голіциним та Софією» – «Gazette de France» від 1 листопада 1689 року) перетворився на його тріумф. І справа тут не тільки в умінні Мазепи красно говорити. Просто протягом 1686–1687 років його відносини з правлячим у Москві кланом Милославських (родичів першої дружини померлого царя Олексія Михайловича, до якого примикав і Голіцин як фаворит царівни Софії) почали швидко псуватися. Новий український гетьман, на котрого Голіцин та Милославські розраховували як на слухняне знаряддя в їхніх руках та планах наступу на українську автономію і антитурецької політики Священної Ліги, виявився надто розумним і стійким у відстоюванні своїх інтересів – так, він не погоджувався з планом Другого Кримського походу, пропонуючи натомість взяття турецьких фортець у пониззі Дніпра, а в ході походу, можливо, на думку Т. Таїрової-Яковлевої, й таємно інформував ворогуючий з Милославськими боярський клан Наришкіних (з нього походила друга дружина царя Олексія, мати єдинокровного брата Софії, Петра I, Наталя Кирилівна) про відверто невдалий для росіян та козаків перебіг походу. Тому в Москві на Мазепу цілком можливо чекала пастка, поставлена його колишнім «благодійником» Голіциним – і перехід гетьмана на бік Наришкіних після майже місяця вичікування і запевнень Софії в своїй лояльності був цілком логічним кроком. Саме всебічна підтримка Мазепи та його найманих та городових військ додала Петрові, його матері та реальному голові клану – царському дядькові Льву Наришкіну – впевненості у вирішальні дні протистояння з Софією (кінець серпня – початок вересня 1689 року).

Лев Наришкін

Зрештою, успішна вереснева аудієнція Мазепи у Петра в Троїцькому монастирі, обмін дарами поклали початок багаторічним приязним відносинам царя і гетьмана. У зв’язку з цим зазначимо: вплив гетьмана на царя був максимальним саме в 1689–1700 роках, коли освічений, з чималим політичним досвідом гетьман мав справу з молодим, без досвіду, царем, який конче потребував вірних і проникливих порадників (серед них на цьому етапі важливу роль відігравали гетьман Мазепа та відомий шотландець на російській службі генерал Патрік Гордон). Ставлення молодого Петра I до Мазепи зрозуміле, але ось відношення у цей період гетьмана до царя досі викликає суперечки: багатьох дослідників дивує «ультралояльність» гетьмана протягом майже всього його правління і така, здавалося б, раптова зміна курсу наприкінці. Сьогодні ясно: лояльність гетьмана щодо Петра I була явищем тимчасовим, таким собі елементом політичних комбінацій (що цілком нормально для політика-реаліста, який на перше місце ставить майбутнє своєї держави, а не інтереси союзника або зверхника). Але, можливо, на адресу Мазепи можна зробити інший закид: чи не була ця лояльність аж занадто сильною і довготривалою? Безсумнівно, при відповіді на це питання слід враховувати ту надзвичайно складну обстановку, за якої був змушений діяти гетьман як голова Української козацької держави, твердо усвідомлюючи принципи поведінки будь-якого вельможі при дворі тирана, сформульовані великим флорентійським філософом доби Відродження Ніколо Макіавеллі (гетьман, здобувши чудову освіту і володіючи значним зібранням книг, без сумніву, знав найвідоміші твори італійського філософа – «Государ» та «Роздуми над першою декадою Тіта Лівія»; недаремно літописець Величко називав Мазепу «Махієвелем»).