Ігор Коляда - Василь Симоненко

Невисока, білява, із синіми очима дівчина, до того ж вельми розумна, запала в серце не одному парубкові. Багато хлопців із навколишніх сіл засилали старостів, серед них – і директор школи, й інспектор народної освіти. Та в гурті сільських парубків найбільше виділяла високого, чорнявого, вродливого Андрія Леонтійовича Симоненка із села Новаки. Він гарно малював, добре тримався на сцені.

Ганна розпізнала в ньому тонку художню натуру й обрала своїм нареченим. «…парубком Андрій залицявся відразу до двох дівчат: Марії Вобли та Ганни Щербань: обидві завагітніли. Приходив до Марії, обіцяв одружитись, якщо вона дасть грошей, щоб заплатити Ганні за відмову одруження (в рахунок аліментів), потім ішов по гроші до Ганни, кудись їздив, заводив нові залицяння до дівчат та жінок. До Ганни Федорівни та сина Василя іноді навідувався та обіцяв, що повернеться, і житимуть разом. Ганна Щербань від таких відвідин відмовилась – виростила, виховала та вивчила сина сама. На селі вважали, що Василь начебто «нагуляний», але це зовсім не так – по батькові він Андрійович, його прізвище – Симоненко. Батька мав і на нього був схожий, продовжив рід Симоненків. Але, на жаль, Василь виростав напівсиротою при живому батькові, який за чутками, останні роки життя проживав на Лубенщині» [3] Панченко В . З любов’ю до поета / Режим доступу: https://www.picuki.com/tag/Vasyl_Symonenko .

Через молодість, брак життєвого досвіду дівчина не побачила того, об що згодом спіткнулася: Андрій ще не подорослішав. Він, наче підліток, шукав насолоди в чуттєвих стосунках, тож не міг взяти на себе відповідальність за інших, створити сім’ю. Тому завжди тікав від сірості, занудливих буднів родинного життя. Обов’язки його лякали. Тому таким неміцним виявилось їхнє єднання. «Андрій Леонтійович був сільським вчителем, гарно малював, був учасником драмгуртка, продавцем у лавці (сільському магазині). Торгував недовго».

Варто завважити, що народженню сина Андрій зрадів. Він дав йому своє прізвище, тримав на руках, голубив. Обіцяв Ганні: ось-ось наведе лад у справах і перейде до неї жити. Робота в сільській лавці потребувала від Андрія частих відлучень до міста. Усе він кудись їздив, заводив нові знайомства з дівчатами та жінками. Траплялось, що довго затримувався з невідомих причин. Повертався наступного дня, а то й за кілька.

Одного разу, коли Андрій зайшов на подвір’я Федора Щербаня, Ганна його до хати не пустила. Сказала, що сама виховає сина. «Під час війни Андрій Леонтійович був капітаном, командував військовим підрозділом. Одного разу не підкорився вищому військовому начальству у чомусь і за це на багато років був позбавлений волі, і перебував на Півночі. Але все-таки його дії, мабуть, не були поганими, була, гадаю, лише непокора. Бо інакше й плата за той вчинок була б тяжчою. Адже це була війна. Після звільнення Андрій Леонтійович приїхав у м. Черкаси до сина Василя Андрійовича та Ганни Федорівни. Тоді Василь уже сам став батьком. Василь прийняв-привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці сказав так: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав Вас кожної днини». Та вийшло так, що спільно їм усім не випало жити і розлучила доля їх уже назавжди… Хоч він уже був від них недалеко, та зв’язку не мав» [4] Матеріал цит.: Сердюк – Баран Л. Літопис Щербанівського роду, роду В. А. Симоненка. – Черкаси: «Відлуння – Плюс», 2003 – 64 с. .

За версією Е. Кухаренка, черкаського журналіста, що був знайомий з поетом, остання зустріч В. Симоненка з батьком мала таке завершення: «Свого рідного батька Василь не пам’ятав, ніколи не заводив розмови про нього. Коли Василь став на ноги, отримав квартиру в Черкасах, батько об’явився. Прийшов і звернувся до нього: «Синок». Василь мовби закляк, а тоді відповів: «Я не знаю, хто ти такий». Відвів його на вокзал, купив квиток і каже: «Забудь сюди дорогу, у мене немає батька»».

Черкаський журналіст М. Сніжко у своїх спогадах завважував: «А коли Василь одружився і вже мав квартиру, Олесик вже був – раптом цей Андрій появився. Прийшов покаяться. Просився, щоб Ганна Федорівна назад прийняла. А Василь вже ж це все пережив і сказав йому: «Щоб ми тебе, батьку, не бачили! Я тебе не знав і тепер до побачення!». Вони не сварилися. Василь його провів на вокзал і все. А мати – це феномен. Вона прожила 90 років і жодного разу не давала ознак, що вона закохалася, чи привела Василеві нового батька. Це феномен був однолюбства. Вона цього гуляку любила. І не зрадила до самої смерті» [5] Сніжко М . Інтерв’ю: «Аби він прожив більше, то був би, як Шевченко» – Микола Сніжко про Василя Симоненка / Режим доступу: https://3axapko.livejournal.com/79185.html .