Євгенія Подобна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Важко було усвідомлювати, що твій чоловік десь там є. Наче поруч, але й так далеко водночас, і ти не можеш це контролювати, не можеш його захистити. На той час іще й брат мій воював (я під Донецьком, він — під Луганськом), і це було дуже важко переживати. Коли не можеш заснути ні вдень, ні вночі й думаєш тільки про одне: що з тими бовдурами, одним й іншим, робиться. Бо лише в собі ти впевнена, що з тобою все гаразд, а що з ними — невідомо, зв’язку ж немає. Це, напевне, було найскладніше, і не один десяток сивих волосин з’явився саме через це, не через сепаратистів чи міномети. На щастя, з обома все добре.

Ми захищали Піски, тил аеропорту. Пробули ми там літо-осінь. Як почали штурмувати у липні 2014-го, так до 19 листопада я там і пробула. Насправді, це були найкращі моменти мого життя. Війна — це така заразна штука… Якщо ти вже встиг захворіти війною, то потім вилікуватися дуже важко, це дуже велика залежність — постійно хочеться адреналіну, вражень. Напевно, найцінніше враження я як митець виношу з війни — це відчуття життя взагалі.

Відчуття, що ти живий, настільки гостре… Як у моменти, коли ти усвідомлюєш, що зараз загинеш. Таких випадків було багато — що от нам усім «гайки»… І в такі от моменти це відчуття — коли ти бачиш, яке неймовірно гарне сонце, коли просто прекрасне небо, причому в будь-яку погоду, коли тобі подобаються мурахи на землі, коли тобі просто все подобається, тому що це світ, з яким ти, по суті, вже прощаєшся, і він стає таким чудовим, таким кайфовим, таким яскравим… Ти живеш кожну хвилину як останню і намагаєшся робити все, що хочеш робити. Відкидаєш убік свої комплекси, проблеми. Нічого не відкладаєш на потім, на завтра. Бо завтра може не настати. Якщо хочеш людині щось сказати — ти просто береш і говориш це. Насправді, це дуже крутий час був. Важкий, не можу сказати, що він легкий був, але для мене як для людини творчої це був час, повний натхнення, життя. Так може бути, мабуть, лише коли смерть зовсім близько. Напевно, дуже багато людей, повертаючись, впадають у депресію через те, що тут, у мирному житті, немає такого загострення почуттів і все здається якимось чорно-білим, звичним, абсолютно не епічним.

Я закінчила ліцей, там училася на тренера, а у виші здобула фах «дизайнер-художник». Багато віршів написала, є автором пісень гурту «Сокира Перуна», і чимало пісень створено саме там, в АТО. Вірші, сидячи на позиціях, я записувала в телефон. Ще робила замальовки для картин. Ескізи для 24 картин зробила. Довела їх уже на цивільній території до пуття, і та виставка — «Буремна Україна» — мандрувала країною. Деякі ескізи з війни ще лежать і чекають свого часу.

Після повернення я вже видала збірку, яка називається «Голос Крові. Фронтова лірика», — це вірші, написані під час війни. Там є один дуже кумедний вірш — «Війна жіночими очима». Насправді найбільший мій особистий страх… я, здається, вже в якомусь інтерв’ю розповідала про це… Найперший страх — це те, що мене вбивають, привозять у морг, а в мене волосся нефарбоване, манікюру немає, ноги неголені, і патологоанатом каже: «Тьху, блін, ще й «Правий сектор»… Гляньте на це чмо». Це був такий великий страх, що я завжди пам’ятала, що треба бути файною, гарною, бо ж можуть убити в будь-який момент. Другий страх — це похід у «сортір». Мене найбільше переймала проблема естетики… що коли прилетить у «сортір», коли я саме там перебуватиму, то потім буде дуже неестетично, коли мене повезуть таку загиджену і нефайну. З приводу гігієни. По-перше, я стрижуся коротко, то мені з цим простіше. Бувало таке, що мені вистачало «півторачки» води, щоб повністю покупатися, помити голову. У пляшці пробивалися дірочки, робилася лієчка, і поливали, коли треба було змити. Так само, в принципі, з жіночою гігієною. Тим паче у нас, у моїй групі, були самі хлопці, тому всі старалися мені допомогти. Різне було…

Щe фізично важко було мерзнути, осінь тоді була дуже холодна. І вогкість велика часто в Пісках була. У нас нічого не опалювалось, не було тоді ще бліндажів таких, як слід облаштованих, і в нас було дуже холодно. Постійно обвітрені губи, промерзлі нирки. Тому коли я потрапила до госпіталя, перше, що потішило — як там тепло. У мене важка контузія — отримала 19 листопада 2014 року. Прилетіла 120-міліметрова міна. Я тоді саме мала бойовий вихід. Мені пощастило — між мною і міною опинився шмат стіни. Він урятував, бо прийняв осколки. Наслідки контузії відчуваю досі. Але активно займаюся спортом. Спорт — найкраща реабілітація.