Євгенія Подобна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Коли я вже служила на контракті, мій товариш, мій найкращий товариш, підірвався, і це найважче було пережити. Ми з іншим другом намагалися його врятувати, надали першу допомогу, посприяли евакуації до шпиталю. Але зранку мені повідомили, що його вже немає… Безумовно, це залишиться назавжди. Час від часу згадуєш той період, ті пов’язані з ним світлі моменти і шкодуєш, що нічого цього ніколи вже не повернути…

Страх? Я намагаюсь абстрагуватися від чисто біологічних проявів, інстинкту самозбереження зокрема. Переломлюю себе. І у найважчі моменти думаю про тих, хто залишився в мене за спиною. Я усвідомлюю, що навіть якщо від мене колись усі відвернуться, поряд усе одно залишаться найрідніші мені люди. Всі вони — українці, і їхню землю я не зраджу. Мама з моїм вибором уже змирилася. Мої побратими були свідками нашої розмови на підвищених тонах, коли друг «Бугай» змусив мене сказати їй правду, що я йду на контракт. Але тепер мама навіть пишається моїм рішенням.

Ця війна для України — необхідна оборона. Якщо в побуті тебе особисто намагаються зачепити — ти будеш відбиватися усіма доступними способами. Винен той, хто почав перший, а в тому, щоб захищатися, нічого поганого немає. На рівні держав так само.

Були конфлікти з командуванням 54-ї бригади, які закінчились оголошенням нами голодування на полігоні Башкирівка. Після того я перейшла служити у 46-й батальйон «Донбас». Тут я стрілок. Все на рівних — живемо разом з хлопцями. Щодо побуту… Перевдягатися, звісно, намагаюсь, коли нікого немає або коли сплять. У крайньому разі можу попросити відвернутись. З особистою гігієною теж можна дати собі раду — це питання, які легко вирішуються.

Я вважаю, всім є місце в армії, коли йдеться про захист Батьківщини. Якщо будь-яка людина, незалежно від статі, виявляє бажання боротися з ворогом — треба всіляко сприяти його здійсненню. Гірше, коли такого бажання немає. Паралельно продовжую вчитися. Їжджу на сесії, пишу дипломну роботу. В університеті на мою службу реагують більш ніж позитивно: викладацький склад і ректор мене підтримують, за що я їм щиро вдячна.

Чому я вирішила піти на війну? Це моя позиція була — хотілося допомогти хлопцям хоч як-небудь. Я тут народилась, освіту тут здобула, і для мене це було обов’язком — піти захищати свою Батьківщину і зробити все, що я можу. Це був самий початок, 2014 рік, на той час важко було кудись потрапити. Але я дуже старалася, заповнювала анкети на вступ у різні підрозділи, куди тільки можна було, аби лиш узяли хоч кудись. І нарешті в мене вийшло. Я побачила відеоролик про батальйон «Золоті ворота», заповнила на сайті анкету. Спершу не було ні слуху, ні духу, а потім подзвонили, сказали: «Приїжджайте, чекаємо». Я довго не думала, сповістила батьків. Поставила перед фактом, що їду. Тато досить спокійно відреагував. Ясно, що його це тривожило, але він мене не відмовляв. А мама — зі сльозами на очах. Вона дуже хвилювалась, була проти, бо я — дочка. Тим більше, тоді на Сході було дуже гаряче і страшно. Яка ж мама хоче відпускати дитину на війну?

За фахом я товарознавець-комерсант, але на той час не працювала. Коли прийшла в батальйон, ніхто нічого не казав, але косі погляди були, не знаю, що вони думали. Може, що я якась легковажна чи прийшла, щоб хлопця знайти. Може, багато хто і не сприймав мене всерйоз — не знали, як я себе покажу. Може, думали, що довго не протягну. Але прийняли мене досить швидко. Ми дуже швидко з хлопцями подружилися. І дуже гарні стосунки в нас були.

Проблематично було знайти потрібні речі через мої параметри. Все було дуже велике. В мене була форма ще з Майдану — нам привозили «дубок», — вона більш-менш була мого розміру. Потім почали люди допомагати, волонтери, щось під мене знайшли. Хоча, по правді, все одно все було великувате, але нічого, так і ходила. Бронежилет мені зробили у Збаражі — батько Героя Небесної Сотні Володимир Голоднюк. Він дуже мені допомагав, і не лише мені. Із взуттям було легше — в мене 38-й розмір, але бувало, що доводилось і більші берці носити: грубіші шкарпетки і шнурки тугіше зав’язати — і нормально. Згодом з амуніцією стало легше. Але, зізнаюся, більшість часу я чомусь ходила без бронежилета. Мені постійно нагадували, щоб носила, але я надягала його лише перший час, потім ходила в розгрузці, крім днів, коли виїзди були…