Євгенія Подобна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

На війні я часто згадувала свій садок і дуже перед ним вибачалася. Поки я була там, він вимерз, бо нікому було його доглянути. Сидимо, мороз мінус 25, і я розумію, що гинуть останні троянди моєї колекції… Свого часу я захопилася трояндами, зібрала унікальну колекцію — у ній були сорти з Англії, Франції, Сербії, інших країн. Я всіма правдами-неправдами, за шалені гроші діставала рідкісні зразки. Створила сайт, хотіла зробити перший і єдиний україномовний ресурс, присвячений трояндам. Зараз немає можливості ним зайнятися. Але збереглися записи, фотографії — я хотіла зробити каталог троянд з описом того, як вони поводяться в наших умовах (як ростуть, чим хворіють, чи пахнуть, як квітнуть). Може, саме цим я і займуся після війни…

Зброю в руки я взяла влітку 2016 року. До того, починаючи з 2014-го, намагалася потрапити до лав деяких добровольчих батальйонів, але, проходячи військовий вишкіл, отримала травму, через що довелося відкласти на певний час мою участь у війні.

Ще до війни я вступила у Львівський національний університет на спеціальність «Політологія». Навчаючись, з перших днів брала участь у Революції Гідності. А коли зайшли у Крим російські танки, стала на облік у львівському військовому комісаріаті. І коли хтось від повістки ховався, я її виглядала просто! Багато моїх знайомих воювали в добровольчих підрозділах. Бійці батальйону ОУН запропонували пройти разом з ними вишкіл. Отож коли виповнилося мені 18 років, буквально наступного дня, я виїхала зі Львова в Ніжин.

Матері сказала, що я на навчанні — загалом все, як і має бути. Та якимось чином вона дізналася. Мабуть, вплинув той факт, що у Львові я жила на квартирі, і її власниця, побачивши, що мене нема, щось запідозрила. Мама подзвонила мені: «Скажи чесно, де ти є і що далі плануєш робити». Я їй все сказала як є. Вона мала б зрозуміти, що я не можу інакше, бо змалку виховувала себе в націонал-патріотичному дусі. Ще у старшому шкільному віці почала захоплюватись історією визвольних змагань, проте найбільше мене надихала боротьба Української Повстанської армії. Тож задовго до подій на Сході дала собі слово, що у разі потреби буду боротися і готова загинути за свою країну — так, як це робили бійці УПА. Навіть якщо сили нерівними будуть… Приїхала моя мама в Ніжин, влаштувала моїм товаришам скандал. На цій оптимістичній ноті мій перший військовий вишкіл і закінчився.

Через пару місяців я знову туди заїхала, але під час однієї з перебіжок забила коліно. Та я все ж намагалася покращувати свою фізичну форму в побутових умовах, наскільки це було можливо. Потім пішла в другу резервну сотню Добровольчого українського корпусу (ДУК «Правий сектор». — Авт .). Згодом мені порадили першу штурмову роту ДУК, командиром якої був Олександр Карась «Подолянин». Зв’язалася з ним, і він сказав приїжджати в Бахмут.

Я, маючи на руках обмежену суму, до Бахмута все ж прибула. Поїздом доїхала до Харкова, там прямую на автовокзал — квитків до Бахмута немає. Беру до Слов’янська: вирішила, що якось доберуся, досвід мандрівок автостопом був. Приїхала до Слов’янська, зчепилася на автовокзалі з двома місцевими сепаратистами. Кажуть: «Росія нам допомагає». А я питаю: «То чого ж тоді у вас тихо й спокійно зараз, а не при ваших «помічниках» було?» До Бахмута мене підвезли військові. На автовокзалі мене зустріли і наступного дня відразу відправили на передову. Я була безмежно щаслива. Так я опинилася в першій штурмовій роті, частина якої згодом підписала контракт із 54-ю механізованою бригадою.

Я потрапила на позицію «Бутон». Атмосфера там була надзвичайна — братерська, тепла. Зараз такого, на жаль, немає: досить відчутним став поділ на тих, хто прийшов заробити грошенят, і національно свідомих людей. У бригаді я була санітаркою, але старалася весь час проводити на «нулі». Там було непросто, але я була морально готова до того.