Іван Дмитрик: У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Раптом у більшовицькому таборі спалахнув вогонь і пролунав вибух, що сколихнув навколишніми горами і заглушив усю стрілянину. Більшовицькі міномети в таборі замовкли; здавалося, настав кінець бою. Забувши стрілянину і напруження, наші стрільці почали шукати за зброєю й амуніцією.

Та несподівано, як грім з ясного неба, перебіг по зв'язку наказ: відступати! Настало замішання; спочатку відступ відбувався впорядковано, але потім усі побігли, як отара овець, кожен на свою руку. Що сталося і чому ми відступали, ніхто не знав, і не було в кого запитатися. Всі бігли один перед одного, залишаючи слабших позаду. Почав приставати і я. Відступ завдав нам втрат; ми мали вже вбитих і ранених. Поранено в руку мого доброго друга Хамуляка. Я поміг йому нашвидку перев'язати рану.

Побачивши наш відступ, одних в напрямі на Радеву, інших на села Тискова і Воля Горянська, більшовики посилили свій вогонь. Слава Богу, що вже смеркало і була надія, що відв'яжемось від ворога під покриттям ночі. Кожний з нас занепадав на силах, а треба було ще нести ранених, кулемети, амуніцію та інші речі. Наш обоз, що складався з кількох возів, залишився в Радевій і попав у руки більшовикам. Пощастило відпрягти тільки коней і врятувати невелику частину запасів. Більшовики ішли за нами, наступаючи на п'яти. Група, з якою я відступав, нараховувала три чоти, і можна було стримувати більшовиків, але про це ніхто не думав. Уже цілком звечоріло, коли ми добились до Стежниці і Бережниці Великої.

Втомлені, голодні, обдерті і зневірені, з'ївши щонебудь похапцем, ми лягали, де попало, щоб захопити хоч трохи сну і відпочинку. Ми навіть не поставили застав і стійок як слід, не здаючи собі справи, що більшовицькі партизани можуть кожної хвилини наскочити на нас і вибити усіх.

Так виглядала ситуація після першого нашого більшого бою. Хто і чому дав наказ відступати тоді, коли ми вже перемагали, ми так і не дізналися.

Цілу ніч і на другий день до нас долучалися стрільці групами і поодиноко, але багатьох ще бракувало. Деякі пробилися до нас у цивільному одязі. Інші взагалі не приєдналися вже до нас, але таких було мало, всього яких двадцять стрільців, здебільша місцевих, які мабуть пішли додому. Наші втрати в цьому бою були: вісім убитих і кілька ранених. Смерть п'ятьох з восьми була спричинена невмінням обслуговувати міномет: в замішанні вставлено в нього міну капсулею вниз, що й призвело до трагічного вибуху. Дехто казав, що це було причиною відступу. Під час цієї експльозії згинули два мої добрі товариші: Стефан Суровецький і Богдан Великий з села Поповичі.

Не зважаючи на нашу невдачу, спричинену браком фахового плянування і невідповідною підготовою куреня до бою, ми і так нагнали більшовикам багато страху, і вони не відважилися йти за нами в погоню. Вони мали кількадесят вбитими й дуже багато ранених, про що розповідали вони самі між людьми. На другий день після бою з нами, більшовицькі партизани хотіли перейти з гори Кичера на Хрищату, але при переході гостинця, що веде з Балигорода на Тісну, попали під вогонь великого мадярського відділу, який розбив їх дощенту.

Кілька днів пізніше скликано збірку всіх стрільців і старшин нашого куреня. На збірці старшини накинулись на стрілецтво за те, що воно немає військового духа, почуття відповідальности перед українським народом тощо. Наприкінці виступив один старшина, в доброму німецькому офіцерському мундирі, в польських офіцерських чоботах, із шкіряними торбами та іншими "шлейками" почерез груди, з гарним далековидом. Це був провідник Говерля, що його призначили бути курінним політвиховником. Говерля дозволив собі на ще гостріші слова, називаючи стрільців зрадниками і скидаючи на них вину за програний бій. Ми слухали його промови приголомшені і мовчазні. Та вже справжнім громом вразили його слова, що командування вирішило розпустити нас додому. Ці слова заболіли усіх до живого, бо вони були образою для стрільців, що жертвуючи всім, приєдналися до УПА, щоб боротися проти поневолювачів свого народу.

Слова провідника Говерлі прорвали гнітючу мовчанку. В стрілецьких рядах почався гамір і шум, обурення, а то й погрози. Спроби завести порядок залишилися даремними, ніхто не хотів їх слухати.

Згодом стрільці почали широку дискусію. Шукаючи причин нашого заламання, всі ствердили, що насамперед треба було перевести відповідний вишкіл стрільців, і щойно потім — з обдуманим пляном — вести їх у бій.

В мене і в моїх друзів була одна думка — залишитися в рядах УПА. Тому, як хтось з командирів сповістив, що вони гуртують тих, які мають досить відваги і хочуть далі воювати окремими боївками, що прорвуться через більшовицький фронт у запілля, ми вирішили зголоситися до цих боївок.