Іван Дмитрик: У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Немає сумніву, що, якби фронт затримався трохи довше перед Лемківщиною, ми винищили б усіх більшовицьких партизанів і парашутистів, бо в боротьбі з ними ми мали повну підтримку місцевого населення.

В Середньому Великому ми також скликали віче селян, на яке прийшло чимало втікачів з Галичини. Всі щиро вітали нас і обдаровували хто чим мав. Багато людей плакали, особливо, коли до них промовляв наш політвиховник Залізняк.

Після віча ми влаштували, як це майже увійшло у звичай, концерт. Треба знати, що в нашій сотні створився досить добрий хор. Його виступ і тут зробив враження. Хор мав широкий репертуар, бо в нашій сотні були стрільці з усіх сторін України. Особливо багато було волиняків і полтавців, які були майстрами у співі. Наші пісні часто промовляли сильніше, ніж найпалкіші промови.

По концерті ми ще довго гуторипи з людьми. Була чудова погода. Над селом стояла місячна серпнева ніч. Було видно, як удень.

Я ще довго після того, як проголошено нічну тишу, сидів під хатою, і слухаючи шуму річки Тарнави, дивився на вкриту місячним сяйвом гору Хрещату, що протягом найближчих трьох років стала тереном наших завзятих боїв. Тепер в її лісах ховалися більшовицькі партизани, хоч у Балигороді, Тісній та Команьчі стояли ще німецькі та мадярські війська.

Фронт затримався біля Перемишля на Сяні, і звідтіль нісся безперервний гук, що його дуже виразно було чути вночі.

Мої думки часто линули до батьків і сестри, яким тепер доля принесла всі страхіття фронту. З неспокоєм у серці я думав, як вони дають собі раду в цей важкий час. Тоді я ще не знав, що й сестра пішла моїми слідами.

Під час нашого рейду по Лемківщині майже в кожному селі хтось приєднувався до нашої сотні; чимало прибуло теж з Дивізії "Галичина" та з німецьких частин. З цих новоприбулих створено ще одну чоту, а кожний рій побільшено на четверо-п'ятеро стрільців. Таким чином у нашій сотні було п'ять чот, що мали разом триста стрільців. Чотири чоти були стрілецькі; п'ята — важкокулеметна.

Багато хлопців прибували до сотні без зброї. На жаль, по селах зібрано зброї дуже мало, і її на всіх не вистачало. Автоматами були озброєні тільки деякі чотові. Багато стрільців мали довгі незручні голляндські рушниці, до яких бракувало амуніції. Навіть наш тимчасовий сотенний Лис не мав ні автомата, ні пістоля, тільки австрійського "манліхера", що був довший за нього. Чимало стрільців мали свої власні пістолі, але вони до цього не признавалися, бо командування забирало їх для старшин.

Хоч у нашій сотні були стрільці з різних областей нашої батьківщини, а також з далекого Кавказу, то співжиття між ними було дуже дружнє. Спільна доля скоро затерла всі різниці між ними. Пригадую, що єдиний одесит між нами дуже добре почував себе в товаристві львівських "батярів", і поліщуки дружили з бойками.

В околицях Тісної квартирувала сотня Бурлаки. Вона мала стільки людей, що й наша, але була краще озброєна. У боях з більшовицькими партизанами сотня Бурлаки здобула чимало зброї.

З обох сотень — нашої і Бурлаки — створено "Перший курінь УПА на Лемківщині", який нараховував три сотні, по чотири чоти в сотні і по чотири рої в чоті. Рій складався з ройового і дев'яти стрільців. Таким чином дві наші повстанські сотні розгорнулися у три сотні, з яких першу очолив Бурлака, другу — Хома, а третю — молоденький старшина Бір. Курінного не призначено і він мав прибути трохи пізніше. Покищо його обов'язки виконував сотенний Бурлака. Перша сотня Бурлаки була зорганізована із стрільців, що мали військовий вишкіл і бойовий досвід. Бойового досвіду я ще не мав, але мав добрий військовий вишкіл, і тому мене приділено до цієї сотні.

Відразу після зорганізування куреня в ньому сталася сумна подія. Польова жандармерія викрила серед вояків сітку більшовицьких провокаторів, які вели в УПА аґентурну роботу і контактувалися з більшовицькими партизанами. В цьому не було нічого дивного. В сотнях куреня були різні люди, в тому теж неукраїнці — білоруси, азербайджанці, грузини, вірмени, узбеки та інші. Річ ясна, що серед такого різнородного елементу могли знайтися зрадники або такі, що прагнули реабілітувати себе в очах більшовиків. Щоб знищити зраду в самому корені, провокаторів поставлено перед польовий суд куреня, що складався з старшин, підстарший і стрільців. Підсудні мали своїх оборонців. Польовий суд визнав підсудних винними у зраді і засудив до кари смерти. Після виконання присуду, стрільці споважніли і стали обережніші в балачках.