Іван Дмитрик: У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

У прифронтовій смузі панував хаос. Ситуація була така, що ніхто з вояків не орієнтувався куди проходив німецько-радянський фронт; в одному місці більшовики загнались далеко на захід, в іншому ще трималися німці і не раз годі було знати, де більшовики, а де німці. Це й було причиною того, що наша новозорганізована сотня дістала наказ перейти на Лемківщину на вишкіл.

Почалися приготування до маршу. Нам наказано брати речі найконечніші і лише стільки, скільки зміститься у наплечник. У мене наплечника не було, тому я зробив його з шкіряної течки. До неї запакував найпотрібніші речі: трохи білизни, приладдя до голення тощо. Наказано теж знищити всі фотографії, щоб не попали в руки ворогові і щоб потім не потерпіли члени родини, які залишилися вдома. Я мав небагато знімок, але з жалем розлучався з ними. Деякі вояки не хотіли залишати своїх речей і пакували в наплечники все, що могли. Несли вони ці великі торби на плечах і виглядали, як навантажені верблюди. Про них хлопці казали, що вони несуть на плечах "Америку".

Сотенного командира тимчасово заступав командир Лис. Раптовий прорив фронту більшовиками утруднював підпільний зв'язок, і тому тимчасовий командир сотні мусів діяти за власною ініціятивою. Ще заки ми вирушили в дорогу, старшини і підстаршини перевели з нами короткий вишкіл, щоб навчити як поводитись під час маршу, на відпочинку, в лісі та при переході небезпечних місць.

Ми вирушили на захід 2 серпня 1944 року. З Ямни Горішньої ми помаршували повз села Грозьова, Лімна, Ліщава Горішня, Копці і Кузьмина. Селяни виходили назустріч і щиро вітали нас.

Цілий день падав густий дощ, і коли ми зупинилися на нічліг в селі Малий Борисів, усі вже добре перемокли і здорово потомились, особливо ті, що несли на плечах "Америки".

Наступного дня через села Креців і Рогатинка, а далі, через гору Дубрівка, ми дійшли до Березки і там заквартирували. Зв'язку й далі не було. Стрільці нарікали на свої тяжкі наплечники і почали вимінювати в господинь усякі речі на яйця, масло, хліб, аби тільки позбутися тягару.

По навколишніх селах вешталися більшовицькі партизани. Вони нападали на села, забирали харчі й худобу і грабували селян з усього, що їм попадало у руки. По українських селах більшовики стосували жорстокий терор за те, що населення відмовлялося співпрацювати з ними. Проте польське населення більшовицькі партизани трактували як своїх союзників. Поляків вони не тільки не грабували, але й роздавали їм добро, награбоване в українців, бо вони доносили більшовикам про все, що знали про УПА.

З серпня 1944 року наша сотня мала першу нагоду зустрінутися з більшовицькими партизанами. Наткнулася на них стежа нашої сотні, і після короткої перестрілки більшовики втекли, залишаючи кількох убитих. Цих партизанів навели на нас місцеві поляки.

У Березці ми затримались трохи довше, і тут відбулося "хрещення" стрільців. Кожному з нас надали "псевдо", яке записали до сотенного реєстру. Мене назвали "Лис".

З Березки ми пішли через Тиряву Волоську на схід у села Станькова, Ракова і Пашова. Перед нашим приходом, у них бешкетували польські боївки.

У Пашовій відбулася перестрілка з відділом німецького Вермахту. Але як тільки впали перші постріли з нашого боку, німці завернули до Ванькової.

Через Коринець і Ванькову ми дійшли до села Середниця, а звідти через гору Ванькова повз Вільшаницю до сіп Руденки і Лісько.

Хоч через Лісько ми переходили пізно вночі, його мешканці, почувши рух на вулицях, прокинулися і перелякано дивилися у вікна. Розпізнавши, що це військо УПА, вони вийшли на вулиці і щиро вітали нас. Жінки із сльозами в очах подавали стрільцям усе, що мали в хаті. Тільки поляки поховалися перед нами, дарма що ми не мали супроти них жадних лихих намірів.

Наш рейд на Лемківщину відбувався по зв'язку місцевих кущів 2. Хлопці з місцевих кущів проводили нас від села до села. Вони також вели розвідку і повідомляли нас про рух ворожих частин у терені нашого маршу. Коли на нашому шляху несподівано з'являлися німці або більшовицькі партизани, до нас гналися гінці на конях, роверах, прибігали жінки і діти з повідомленнями; подавали сиґнали умовленими знаками. Нас повідомляли, хто працював з більшовицькою партизанкою і з німцями. Таких зокрема було чимало між поляками. Вони виявляли незрозумілу ненависть до українців, і з їх рук гинуло багато наших селян і інтеліґентів. Маршуючи селами, ми бачили багато жорстоко скатованих жертв польських боївок.