Іван Дмитрик: У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

У той час відділи УПА, зручно маневруючи між ворожим військом, перебували в постійних рейдах — переходили на чисто польські терени, верталися на лемківські землі, або через кордон на Словаччину. А щоб легше було виминати наступи ворога, сотня часто розділялася на чоти, які вдержували одні з одними постійний зв'язок.

Від липня 1947 року чота Урала, в рядах якої перебував автор, втратила зв'язок з чотою Дороша, де був сотенний Бродич. Зв'язку довго не можна було встановити — облави польського війська тривали далі, населення по селах майже не було, не було також певности, чи ворог не розконспірував зв'язкових пунктів. Щойно у вересні до табору чоти на Свіржівській Маґурі прийшла зв'язкова Христя від курінного Рена. Вона принесла наказ про відмарш сотні на Захід. Чоту поділено на рої — кожний з них окремо пробивався на Захід. Марш, повний драматичних пригод, тривав два місяці. З цілої чоти Урала на Захід добилися лише двадцять два стрільці.

Москва і Польща добре розуміли небезпеку існування УПА й українського підпілля. Тому протягом уже цілих десятиріч московські пропаґандисти знеславлюють УПА та намагаються затерти сліди її боротьби. Москві невигідно визнати, що вона ще довгі роки після закінчення війни мусіла вести завзяту боротьбу з українським визвольним рухом.

Інша справа з Польщею. Вона діяла за інструкціями Москви, хоч поодиноким її діячам не бракувало власної ініціятиви в ненависті до всього, що українське. Крім того, поляки завжди любили чванитися своїм геройством і в своїх комунікатах з 1947 року про боротьбу з українським підпіллям грубо перебільшували число вбитих чи спійманих вояків УПА. Проте варварське виселювання безборонного українського населення не принесло слави польському народові, як і не прославило польських вояків практиковане полк. Яном Ґергардом та іншими стріляння до хрестів українських церков.

У своїх споминах Іван Дмитрик нічого не замовчує, нічого не прикрашує. Він описує правдиві події і справжніх людей. Український повстанець у спогадах І. Дмитрика це передусім людина. Людина свідома і повна віри у справу, ради якої готова була покласти життя, людина, яка безстрашно йшла у бій, але також людина, яка відчувала страх, холод, голод і біль. Людина, яка вміла радіти, але також і плакати. Цим розповідь І. Дмитрика відрізняється від тих небагатьох спогадів, які досі появилися про УПА. Спогади Дмитрика написані живо і з гумором. Читач прочитає їх з приємністю й почуттям гордости, що існувала українська військова сила, яка встояла стільки років у боротьбі з переважаючим чисельно ворогом. Це була модерна військова сила, вишколена в партизанських діях, яка в тому часі не мала собі рівної, зокрема, коли мати на увазі, що УПА не користувалася будь-якою чужосторонньою допомогою.

Появу книжки Івана Дмитрика треба вітати не тільки тому, що в ній описаний фрагмент боротьби нашого народу в другій половині сорокових років,але також тому, що нашим друзям та учасникам того знаменного часу вона може стати заохотою до писання своїх спогадів.

Видання цієї книжки здійснене з частинною допомогою Об'єднання к. Вояків УПА Америки й Канади.

Юрій Лопатинський-Калина

Липень 1944 року був гарячий і сухий. Селяни збирали свій важко запрацьований хліб. На сході вдень і вночі чути було глухий барабанний гул. Німецько-більшовицький фронт наближався до мурів стародавнього Перемишля.

Я перебував тоді у місті Бірчі. Його польське населення чекало приходу більшовицького війська, сподіваючись "визволення". Кілька днів перед тим я побував удома. Прощаючися з батьками і сестрою, я не думав, що бачу їх востаннє. Батьки плакали, особливо мати, яка дуже любила мене і невимовно раділа, як тільки я з'являвся вдома. Пригортаючи і цілуючи мене, вона слізно лебеділа:

— Сину мій, сину, чи ще доведеться мені тебе побачити?

Вона, немов, відчувала, що я вже не повернуся. Не вгадала лише, бідолашна, своєї гіркої долі. її вивезли на Сибір і там закінчилося її життя. Хоч остання зустріч з батьками пригнобила мене, я таки не змінив свого рішення зголоситися в ряди Української Повстанської Армії.

Тим часом 28 липня прийшла вістка, що Перемишль зайняло радянське військо. В Бірчі постала метушня і паніка. Скориставши з принагідної фіри, я поїхав до Добромиля. Тут, як і в Бірчі, люди поквапно готувалися до втечі на Захід.

У Добромилі мені не вдалося нав'язати зв'язку з УПА. А тому що артилерійські набої вже розривалися за містом, я з знайомими подався до Коростенка.