Петро Мірчук - НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том - 1920-1939)

Оте завдання, – очолити, як підпільно-революційній організації, спротив українського народу проти окупантів, – висунуло на перший плян перед УВО само життя, жахливе положення, в якому опинився український народ після невдачі визвольної боротьби.

Хоч Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі за Польщею щойно в 1923 р., то поляки запровадили на цих землях, а зокрема в Галичині, нечуваний поліційний терор вже від першого дня окупації, уважаючи Галичину інтеґральною частиною „Речіпосполитої Польської”. Версальський договір, що його підписала Польща з державами Антанти, забезпечував українцям у Галичині права національної меншини: рівність перед правом, свободу української мови в публічному житті, власне шкільництво, самоврядування тощо. Під умовою пошанування тих прав Рада амбасадорів прийняла своє вищезгадане рішення. Польський уряд, хоч і зобов'язався шанувати ту умову, проте на ділі знехтував її цілковито уже від першої хвилини.

По всій Галичині прокотилася хвиля військового, а вслід за цим поліційного терору. Згідно зі звітом міжнароднього Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100.000, в цьому понад 1.000 українських греко-католицьких священиків. У казематах Модліна, Берестя, Стщалкова, Варшави, як теж; у концтаборах Домбе, Вадовиці, Перемишль, Пикуличі й ін. – навмисно морено ув'язнених українців голодом та важко побивано, внаслідок чого тисячі українців загинули, а тисячі залишилися каліками. За апробатою уряду, польські поліційні та військові частини проводили по селах грабежі, безправно реквірували в українського населення майно, знущалися над населенням, побиваючи людей нагайками та шомполами, ґвалтуючи жінок та дівчат. Багато українських патріотів розстріляно без усякого суду, проти колишніх українських вояків проваджено політичні процеси. І так, наприклад, без суду розстріляли поляки десятьох українських священиків: оо. Остапа Нижанківського, Заторського, Лопатинського, Захарію Підляшецького, Галібея, Сухаровського та ін. [3] [3] «Трагедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію...» Вінніпеґ; 1920 р.; «Крівава книга», Відень 1919 р.

В березні 1920 р. поляки запровадили назву „Малопольска Всходня”, заборонивши вживати назви Західня Україна й українці та запровадивши замість того окреслення „русіні”, „рускі” та „русінські”. Українську мову усунено з урядових установ. Галицький Крайовий Сойм та Крайовий Виділ скасовано, так само, як і самоврядні повітові ради, передаючи компетенції польським старостам. Більшість громадських рад розв'язано й замість них настановлено польських комісарів.

Варварську нагінку повели польські окупанти теж; проти українського шкільництва. Рішенням ректорату єдиного на західноукраїнських землях університету у Львові з 16.8.1919 р. дозволено студіювати в ньому тільки польським громадянам і тим, хто відбув службу в польській армії. Таку саму постанову проведено й на львівській політехніці. Метою цих постанов було виключити від студій українську молодь, а тих, хто мав би надію таки дістатись на студії, заставити прийняти польське громадянство та зголоситися до служби в польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Шевченка відкрити приватні університетські курси польська влада відкинула й рішуче заборонила влаштовувати такі курси. Водночас, для заспокоєння міжнародньої публічної опінії, пущено в закордонній пресі повідомлення про те, що варшавський уряд нібито підготовляє відкриття українського університету у Львові. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існувала за Австрії, тепер скасовано, а замість неї створено „Кураторію львівської шкільної округи”, підпорядковану варшавському міністерству освіти. Дозвіл розпочати навчання дано тільки польським гімназіям, а до народнього шкільництва впроваджено скрізь примусове навчання польської мови.

Всіх українських урядовців, що працювали за Австрії та ЗУНР, позбавлено праці, якщо вони відмовилися скласти присягу на вірність польській державі. В листопаді 1921 р. проведено державний перепис населення Галичини, як частини польської держави, в листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму, а в грудні 1922 – перший примусовий набір до польського війська.

Цьому тотальному наступові польського шовінізму й терору мусів протиставитися український народ.