Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

І хоча кооператор із "Поюру" Пилипенко й не підписався на тому наказі та підбурював і ввесь барак "майстерових" не здаватися на "інтриги", проте, не спинив він стихійного руху двадцятьох тисяч фрайштадтців, як не спинив і переможної ходи революції - "там, далеко, за горами, в ріднім краю..."

Тоді актив громадсько-політичної верхівки в таборі став обмірковувати, що робити з отим запеклим "контрою", і пропонував, голосами найгарячіших голів, просити таборове начальство вислати його, кооператора поюрівського, геть із Фрайштадтського табору десь у Тірольські гори.

Але всі тепер такі добрі, такі лагідні в сподіванні швидкої волі, що не погоджуються на такі пропозиції, а тим часом Пилипенко сам подав таборовому начальству прохання - вирядити його десь на сільську роботу з Фрайштадту.

Далі від цієї "крамоли", мовляв...

Скатертиною тобі дорога, вперта, тугодумна, реакційна людино!

А сподівана швидка воля не приходить, та й не приходить.

Тоді деклямую на таборовій вечірці:

І тоді очі тисячі слухачів загоряюгься жадібним, усепалючим бажанням волі, ще лютішою тугою за Рідним Краєм, іще непереможнішим прагненням туди, де "кайдани невольничі рвуть"... Юрба шаленіє, плещучи, а, розійшовшися, довго тієї ночі не спатиме, посилаючи люті, з глибин душ, прокльони на голови тих, хто затягає війну...

Волі... Волі... Ой, воленьки!..

Ось уже віддзвонила в усі дзвони новонароджуваного на всій земній кулі молодого, яскравого життя, чарівна весна, ось, уже припікати починає гаряче червневе сонце, а з того боку дротів, здалеки, з-поза гір, чорні круки приносять звістки чорні:

- "Війна до побєдного..."

- "Відновити смертну кару в революційній армії й фльоті..."

- "Липнева перемога "революційного" уряду Керенського над революційним робітництвом у Петрограді..."

- "Поміщикам сплачувати од снопа, збираючи врожай на захопленій революційним селом землі..."

А тут - нудота, нудота, нудота...

Часами сам собі здаєшся за зв'язаного, потріпаного орла, кинутого на роздоріжжі в гарячу спеку, і борсаєшся-борсаєшся, б'єшся безсило об придорожну пилюку...

І от саме тоді приходить, як відгук далекого, такого довгожданого грому, на спрагою стомленому, безхмарному, нудьготному небі, коротенька листівочка від відпоручника (представника) Української Центральної Ради з Стокгольму. Через Союз Визволення України з Відня:

"Революції потрібні культурні сили. Шліть людей, людей і людей..."

Заметушився фрайштадтський табір.

- Хто поїде?

- Кого відпустять?

- Скільки дозволить начальство?

- Як переберуться?

- Хто поїде?

- Всі поїдемо.

- Ой, пустіть, пустіть на волю !..

- Не можна всім.

- Я! Я! Я!

- І я.

Я теж хочу - до божевілля, до смерти хочу їхати туди, де ще є час прикласти рук, і сил, і набутих у Фрайштадті знань, і нажитого в Мазурських багнах, на пруських степах-рівнинах, у Карпатських горах, на дебреценських долинах, гаймашкерських каторгах - гіркого досвіду життьового, - я до божевілля хочу туди, де вимальовуються обрії нового, безмежно прекрасного, вільного людського життя!

- А старенький (професор Ст.Смаль-Стоцький) каже, що вас, пане Кобцю, треба десь отак років на десять за грати законопатити - непоганий поет би з вас виробився...

- А-а-а !.. Я того не переживу!

Тоді і я - між сімнадцятьома.

Тільки не сімнадцятий, бо сімнадцятий - Максим Лелюхін.