Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Кооперативний інструктор Пилипенко з "Поюру" ("Потребітельскоє Общество Юга Россії"), що так радо пристав був на початку організації чайні навчити кількох людей рахівництва, потім хутко зрікся такої "крамоли", перейшов до табору майстерових і був потім у них трохи не за вождя. Коли вдарила петроградська революція, довго не вірив, разом із усім бараком майстерових підбурював інших не вірити, не писати наказів, не ухвалювати ніяких постанов, бо все то - "німецькі інтриги", а перед "родіною" - зрада...

Різдвяного вечора на вечірці деклямую перед тисячною адиторією свого, наспіх того ж таки дня написаного, вірша:

Переповнена заля реве і гримить оплесками, чути хлипання, навіть голосні, глибокі ридання.

Якийсь німецький композитор, в ранзі оберляйтенанта, переказували мені, на перекладені йому кимось слова цього вірша написав дуже зворушливу музику. Шкодую, що мені так і не пощастило її в своєму житті почути.

А після вечірки товариш Микола Лозовик заходить розчулений у барак, підходить. Бачу - щось йому хочеться хороше сказати, огинається.

- Ну, кажи, що?

- Та нічого... Все добре. Тільки оте "націй, релігій не розрізнять" - неправильно... Да...

- Не час розрізнять! Та ніч же Свята. Та Свято ж народження Найвищого Ідеалу Вселюдської Любови, Миколо...

Я знаю, що зауваження товариша Миколи - це наслідок глибокої націоналістичної роботи у фрайштадтському таборі. Я знаю, що товариш Микола глибоко вірить шановному професорові Ст.Смаль-Стоцькому, що справді треба читати не "німецькою", а "московською" блекотою, я знаю, що не мені, з глибоко в душі прихованою вірою в правдивість тверджень шановного професора, переконувати міцного й непохитного, як дуб, товариша Миколу Лозовика, я посилаю його лагідно під три чорти і, зворушений вечіркою, блаженно засинаю.

А коли вдарила, вибухла в Петрограді революція, наше муравлище заворушилось, як справжнє муравлище.

Ті, що зідхали, хлипали й плакали на Різдвяний Вечір, сьогодні ревма-ревуть - потужно, погрозливо, після моєї деклямації:

Невимовні радощі, піднесення, бадьорість...

Заворушилися й наші професори, і ввесь Союз Визволення України.

Про революцію в Петрогра:ді, про те, що "петроградський гарнізон перейшов на сторону народу", знали ми вже другого березня.

І другого березня, посеред табору - був чудовий соняшний, весняний ранок - під нашвидку виготовленим червоним прапором - поставили стола й почали - просто на стіл - збирати гроші - на революцію.

Але недовго збирали. Бо за якусь годину допитливі очі австрійських дозорців угледіли того прапора й доповіли про нього самому таборовому комендантові, оберстові Льонгардтові, що ото так пишався своїми, такими культурними полоненими. І з того зчинилася справжня буря.