Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

- Воля ваша, гер Олексі, ви можете працювати, але мого гріха в тому немає... Добре?

І здалося мені, що отак по-змовницькому підморгнув убік кірхи й тих молодиць, що до неї посунули.

Друга зутичка була складніша. Щоранку вдосвіта, коли я замаітаю довгою мітлою ділянку пішоходу вздовж будинку мого господаря, виходить замітати й свою ділянку сусідка - струнка, красива, лагідна й привітна дружина безпосереднього начальства мого господаря - нотаревого помічника. Вона в легенькому вранішньому вбранні, що так не пасує до довжелезної мітли в її ніжних, пухких руках, у неї гора чудового, конопляного кольору, волосся під прозорим серпанком, а вітер бавиться, виграє тим серпанком, дратуючи мою молодість. Вона, моя сусідка, здалека робить такий принадний жест рукою й голосно вимовляє:

- Сервус! (Привіт!)

- Сервус! - відповідаю якнайніжніше, і мітла в моїх руках починає неймовірно страждати:

- Куди це я потрапила? Чого це мною так буйно, так рвучко мотають? - могла би подумати сердешна мітла, коли б узагалі їй дано було думати...

Зустрічаючи мою сусідку десь удень, під руку з її опецькуватим, здається вже трохи лисим і з порядним животиком, мадяром-мужем, я, на легенький кивок чарівної голівки й ніжне "сервус!", відповідаю тим самим буйним, рвучким, задерикуватим:

- Сервус!

І міряю, з голови до ніг, цього опецькуватого лантуха з посоловілими, завжди сонними очима на безбарвному обличчі, що дістає ввесь їй, "стрункій" і т.д. - тільки до плечей.

Мадяр скаржиться моєму господареві, а той береться читати мені лекцію з якоїсь чудернацької, заяложеної в віках і, на моє глибоке переконання, гнилої, міщанської моралі:

- Бачите, гер Олексі, - "сервус" - це дружній, приятельський привіт. І коли дама ласкаво ним вітається з вами, вам треба побожно відповідати щось інше, бо не друг же, не приятель ви їй, ну, відповідайте щось - чи "моє поважання", чи "добридень", чи ще щось таке...

Я голосно регочу Йозефові Деннертові в його ображене й дуже заклопотане начальственою скаргою обличчя, і делікатно кажу, що такі лекції не входять у коло наших із ним взаємин, що я людина доросла, і що нехай пан помічник нотаря обминає мене, коли не хоче чути мого дружнього вітання з його дружиною, вітання, здається мені, зовсім не неприємного їй, бо отжеж вона так привітно мені відповідає...

А коли ношу з подвір'я нотаріяту, з великого цементового басейну, де збирається дощову воду для потреб усього села, повні великі відра на прання білизни своїй господині, проходжу повз вікна моєї приятельки й вирішую, на зло "надменному " мадяру, "увічнити" мою теплу симпатію до його привітної дружини, й записую ввечорі до щоденника:

Третя, серйозніша зутичка у мене з моїм господарем сталася десь отак у липні, знову майже на такому самому грунті - і тут приплутане було його начальство, а четверта й остання - прикріша за попередні - вже геть пізніше, під осінь, напередодні знаменної для мене події, що взагалі круто змінили моє становище в неволі, але про все це - пізніше.

Тепер - кілька слів про село, про угорське село, заселене мадярами, швабами, словенцями й сербами одночасно.

Жило воно влітку 1916 року, як і всякий закуток земної кулі, розворушений війною і втягнутий у війну, єдиними надіями та сподіваннями: ось-ось скоро закінчиться війна, повернуться додому, якщо можуть ще повернутися, робочі руки, і попливе тихе, мирне й повноцінне життя багатого закутка багатої, родючої угорської землі.

Державна мова тут - угорська, панівна нація - мадяри, але переважна частина населення - шваби. Мадяри тримаються звисока із швабами, шваби - з словенцями, а всі разом - із невеличким числом сербського населення на селі. Серби й тут - найупослідженіша нація, і за велике диво треба вважати, що серед сільських поліцаїв є один старенький, сивий уже, добре підтоптаний серб.