Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

- Добре. Дякую.

У Йозефа Деннерта чотири сини: Йоня, Йозя, Ганс і Макс, а незабаром, уже при мені, народиться ще й Карло. Це все симпатичні пуцвірки від трьох до восьми років, і з першого дня вони не відходять од мене ні на крок.

Вони страшенно цікавляться моєю мовою, а я - не менше їхньою. І, наперед не вмовляючись, а якось так, самопливом, ми беремося взаємно навчати сторона сторону української й німецької мов.

Мої хлопці, а за ними й їхні батьки, довго не можуть нічого второпати, що то таке єсть Україна, вони знають тільки "русіш", батько чув, що є ще "кляйн-русіш" (мала Росія), і мені шматується серце, що я ще не вмію їхньою мовою, як; слід, оповісти, що "кляйн-русіш" - це знущання з мого доброго і працьовитого тридцятимільйонного народу, що вже ось триста років... і т.д. і т.д.

Пізніше, вивчившися від цих пуцвірків непогано по-їхньому розмовляти, я розповім цьому доброму німецькому батькові і хорошій людині Йозефові Деннертові з Дуначебу багато з історії свого народу, розповім про гніт великодержавного російського імперіялізму над моїм Краєм, розповім про придушення культури цього Краю, і т.д. і т.д.

Тоді Йозеф Деннерт іще ласкавіший буде до мене, і ще більше визнаватиме мене не тільки за свого наймита, а й за людину, що думає.

Коли Деннерт, поділивши й роздавши дванадцятьох моїх спільників по господарствах, привів мене до себе, то дуже гостинно запрошував сьогодні нічого не робити, а відпочити з дороги в одведеній мені окремій кімнатці в кінці його довгого будинку, з вікном на вулицю (а попід вікном, просто на вулиці - густі, кучеряві волоські горіхи з пахучим листом). А що робити зранку - буде видно. Його жінці, високій і худій фрау, конче захотілося почастувати "руського" чаєм.

Діставши на те мою згоду, вона заходилась коло кухні й вовтузилася щось із годину. А потім прибігли до мене всі чотири її сини й просили дати, якщо я маю, якусь посудину на готовий чай. У моєму казанку вони принесли мені від мами на самому денці якоїсь густої, чорної патоки, що страшенно принадно пахла чаєм...

Ризикуючи виявити себе нечемним, я, проте, не міг не зайтися веселим реготом. Я пояснив дітям, що сподівався дістати чаю повний казанок, що наш брат випиває часом і більше чаю відразу.

Тоді покотилися по підлозі, з буйних веселощів Деннертові нащадки, а, насміявшися досхочу, красномовно показували мені, що я ризикую мати отакенного живота, потягли мене гуртом до матері.

Тут довелося мені, вперше в житті, дати наочну лекцію німецькій господині на тему про те, як варять чай. За десять хвилин у мене закипів казанок окропу, мені дали кілька грудочок цукру, і я тут таки продемонстрував, як і скільки того чаю п'ють у нас.

Перший день пройшов весело і навіть радісно - десь така страхітна й далека танула в туманах забуття примарна гаймашкерська каторга, не хотілося про неї згадувати, ятрити болючі ще рани.

У Йозефа Деннерта хазяйства - як той кіт наплакав.

На вгороді, коло будинку, грядка хмелю, кілька років підряд культивованого, що його конче треба зараз викорчувати й насадити кукурудзи: хлопці на війні, і на пиво катастрофічно впали ціни.

В нього край села пів гектара левади, вже зораноі, де теж треба посадити кукурудзу, а поруч - чималенька смуга доброго виноградника. На подвір'ї - качка з селезнем та кілька родин кролів. Уздовж вікон ізнадвору - квітник, що його треба щоранку поливати, набираючи воду тут таки у дворі, з артезіянської криниці. Та ще треба щоранку пильно замітати пішоход - од брами нашого двору до двору сусіда - нотаревого помічника, що в нього така струнка, красива й така лагідна, привітна жінка.

Оце й усе. Занадто мало роботи на довгий весняний, а потім і літній день; годують, як члена своєї родини, і я почуваю себе зовсім непогано, дістаю щотижня від господаря дві крони платні, вчуся німецької мови, добувши товстезного сербсько-німецького словника, а найбільше - використовуючи за вчителів усіх чотирьох Деннертових хлопчаків.

Перед ними і я не в боргу. Незабаром вони бігають із юрбою сільської дітвори по вулиці і страшенно захоплено, голосно деклямують добре від мене завчене:

і т.д.

Деклямують на велику заздрість іншій дітворі, що не має у себе такого "гефангена" (полоненого)...

Моїм приятелям із Гаймашкеру живеться трохи гірше, бо важка коло господарства праця, і тієї праці більше, але ніхто з них, крім Русінова, на долю не нарікає.