Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Правда, це більше скидалося на звичаине хабаршщтво, і тому, що не хотілося ображати хорошу людину, - я того разу так і не навів того прикладу, але значіння слова "казнокрад" сільському секретарові Йозефові Деннертові розтлумачив досконало.

Ще дещо з побуту угорського села. Літніми запашними вечорами, так само, як у нас, на Україні, гримить тут улиця веселим гомоном молоді, не тріщать, правда, тини, бо тут їх немає - все більше паркани; до вранішньої зорі лунають дівчачі співи, але співи все якісь тужливі, сумовиті й не такі безмежно хвилясті, не такі мелодійні, як в українському селі.

Неділями, після Служби Божої, все чоловіче населення - діди й хлопчаки - просиджує цілі дні в "біргалках" (пивнушках) , випиваючи за день од сили пляшку чи два-три кухлі пива.

І ще маленька деталь: хоч би на якій роботі був мадяр зранку, а коли почує, що годинник із кірхи відбиває восьму, він миттю кидає все, витягає шматок густо поперченого червоною "папрікою" (перцем) сала та окраєць пшеничного хліба, і снідає. З цим доходить часто до курйозів: захоплений восьмою годиною ранку десь серед довгої й глибокої баюри на возі, мадяр однаково спиняє воли й починає снідати, дарма, що за цей час колеса можуть повгрузати в баюру до самого коша.

Те саме з обіданням, полуднуванням, вечерею.

А взагалі - народ працьовитий, пунктуальний, але неимовірно гарячий і в розгніваному стані лютий... куди там Іллюші Симонії!

На другий тиждень життя мого в Дуначебі я несподівано одержую з пошти на свою адресу величезний пакунок літератури.

Це - повний комплект журналу українською мовою "Вісник Союзу Визволення України" з Відня та пачка львівських газет: "Діло" - галичани так і вимовляють із наголосом на "ло", як і "Свобода", з наголосом на "да", "Громадський Голос" та інші.

"Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? Чи відомий вам той психічний стан, коли за один рідний звук, один образ рідний, ладен буваєш заплатити роками життя?.."

Це - не я. Це пише великий Михайло Коцюбинський у "На крилах пісні".

Цей постулят, очевидно, добре зважили організатори Союзу Визволення України на початку світової війни, заклавши свою організацію - спочатку у Львові, а коли там, через жорстоку, запеклу боротьбу з поляками не стало їм чим дихати - у столиці Австро-Угорщини - Відні.

Вони знали, що, промовляючи рідним словом до тисяч і сотень тисяч тих, що в наслідок війни потрапляють в неволю, в чуже оточення, коли ні з ким слова сказати, коли людина розмовляти, сміятися забуває, - вони знали, що цією зброєю можна багато здобути. І пильно взялися до роботи.

Про це - в наступному розділі.

Але як потрапила до мене ця пачка літератури? Звідки у Відні адреса нікому в світі невідомого хлопця з Канева, гера Олексі, як зве мене Йозеф Деннерт, полоненого Nо. 6987, наприклад, із гаймашкерського табору?

Отже, звідки у Відні моя адреса?

Я довго ламаю над цим голову, але так таки ні до чого й не домірковуюся, і вже геть-геть пізніше ця таємниця для мене викривається.

Може це буде трохи несподівано, але нехай уже я тут скажу, щоб потім до цього не вертатися, чи щоб, часом, не забути.

"Союз Визволення України" мав непогані стосунки з військовим міністерством австро-угорської монархії, а ці непогані стосунки дали йому, Союзові, можливість тримати у відділі цензури листування полонених дванадцять своїх довірених із полонених таки, краще утримуваних, що мали за обов'язок не тільки допомагати військовому міністерству цензурувати листівки полонених, які (листівки) неодмінно мусіли проходити цей відділ, а й виловлювати, на підставі змісту листування, національно свідоміший український елемент, щоб потім нав'язати з ним тісніші зв'язки.

Я здавна пишу додому по-українському, а цього, мабуть, було досить, щоб адресу мою з відділу цензури ретельні хлопці передали до Союзу, і в наслідок того я й одержав одного чудового літнього ранку в Дуначебі таку велику пачку українських газет.

Читаю орган "Союзу Визволення України", щотижневий журнал "Вісник" на шіснадцять, двадцять чотири, а часом і на тридцять дві сторінки, запоєм. Читаю вночі, закінчивши свою денну роботу й вечірнє поглядання крізь вікно на вулицю, де щовечора гуляє з подругою весела, дзвінкоголоса донька нотарева, посилаючи в моє вікно тисячі привітних поглядів оксамитних очей, читаю, прокинувшися до схід-сонця вранці, читаю вдень, як тільки вихоплю вільну хвилину поміж роботою...