Вільгельм Габсбурґ - Автобіоґрафія

Іспити в академії відбувалися що пів року. Наука не приходила мені тяжко і іспити переходив. Тільки безпосереднє перед тим вчився я днями і ночами. З архикнязів я і брат Лео належали до перших, які вступили до академії. Перед тим цього не було. Батько дав нас до воєнної академії тому, щоб не говорили, що нас іменовано офіцерами тому, що ми архикнязі, як все бувало.

З дому не присилали нам на особисті видатки нічого, щоб ми привикали до звичайного життя. Апанажів, [23] [23] Апанаж — земельне володіння. які побирали [24] [24] Побирати — тут: одержувати. инші архикнязі, ми не мали, бо ще архикнязь Карло зрікся їх іменем своїм і наступників своїх. Одначе ми не відчували недостачі в нічім. Одяг і харч одержували ми в школі, як всі. Що другу неділю їздив я до Відня, на що одержував дрібні квоти з дому. Життя в школі було дуже веселе. Найбільше інтересували нас коні, фехтування на шаблі, плавання і т. п.

Були і тяжкі дні, в яких ми з ранцями (торністрами) на плечях ішли цілими днями серед спеки, будували і висаджували мости і т. п. В вільних хвилях читали ми. Тоді вперве попали мені в руки новочасні книжки політичного і соціяльного змісту: Кавцького, [25] [25] Кавцький (Каутський) Карл (1854–1938) — один з лідерів німецької соціал-демократії і 2-го Інтернаціоналу. Автор багатьох теоретичних творів, що сприяли поширенню марксизму. Після приходу Гітлера до влади емігрував до Відня, а 1938 р. — до Голландії, де й помер. Адлера [26] [26] Можливо, це Адлер Макс (1873–1937) — один з лідерів австрійської соціал-демократії, філософ-ідеаліст, теоретик австромарксизму або Адлер Фрідріх (1879 —?) — один з лідерів австрійських правих соціалістів, філософ-махіст. і и[н.]. Читали ми також залюбки Нітшого. [27] [27] Нітше (Ніцше) Фрідріх (1844–1900) — німецький філософ-ідеаліст і поет. З німецьких — Навмана і и[н.]. Читали також багато романів. Дискусій на ці теми не було, бо школа обсорбувала нас дуже.

Воєнну академію скінчив я в лютні 1915 р. і як лейтнат був приділений до 13 полку уланів. [28] [28] Вільгельм Габсбурґ командував ротою 13-го полку уланів, який рекрутувався переважно з українців Золочівського повіту (нинішня Львівська область).

Про вибух війни довідався я тоді, коли всі. Ніяких приватних інформацій про неї я не мав. Від хвилі, як вибухла війна, урльопи [29] [29] Урльоп — відпустка. задержано і я до дому вже не їздив. В школі панував веселий ентузіазм з приводу війни. Одначе я не поділяв його і немов прочував, що цей ентузіазм скінчиться не добре. По скінченню академії вступив я на два дні до дому. Про війну майже нічого не говорили в дома. Ситуація буле не ясна. З дому поїхав я до кадри свого полку. Я знав, що це український полк і що рекрутується з Золочівщини. Кадра його тоді була в Чепрегу на Угорщині. Це мале село коло Еденбурґа (Шопрону), гарно положене на границі рівнини і підгірря. Там самі Мадяри. Командантом кадри був підполковник барон Руммерскірх, чоловік добрий. Він усе говорив: «Знаєм, у полі дуже гарно, але у Відні ще краще». Життя в кадрі було скучне. Я був там 4 тижні і з транспортом відійшов у поле зі своєю сотнею. Мій полк стояв тоді в Карпатах і належав до 18 бригади 3-ї армії (Боровича). Він стояв на лівім крилі тої армії в сусідстві з армією Макензена. На дворі стояла весна, було дуже свіжо і весело. Мою сотню, яка складалася тільки з українців (я Поляків усунув), прозивали «червоною» або «соціялістичною», а мене «червоним принцом». Розуміється, соціялістом прозвали мене не тому, що я ширив соціялізм, тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, що тоді уважали в Австрії просто зрадою, бо всіх Українців уважали русофілами. Те саме робив у своїй батареї мій пізнійший адютант Едвард Рубіш (Лерішенко), родом з Підгірря в Брідщині, якого батарею через те прозивали червоною і закидали йому деморалізацію мужви.

Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого Українця уважали політичне підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі Німці (був один Поляк, але я усунув його). Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помогало і переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с. Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розстріскав йому праву руку. Мимо того Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: «Бойку, не йди туди, бо погибнеш». Але він мимо того пішов, притягнув товариша і тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прокинулася йому гангрена. Йому хотіли врізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при УСС старшого десятника Михайла Атаманюка з Киношова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого Гуцула з Жабяго, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і и[н.].