Павло Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Судячи з листів, доля наших надсянців у Галичині не була надто прикра. Селяни дістали наділи по поляках, часто дійсно кращі, ніж вони залишили дома. Лемки й мешканці Посяння переходили часто в околицю Львова, або Дрогобицьку область. Весною 1946 р. виселення поляків з цих галицьких земель було в основному, закінчене. Про Львів ходили чутки, що його населення в трьох четвертинах не передвоєнне, а свіжо імпортоване з Московії. Інтеліґенція з Перемишля дістала, однак, без труду посади у Львові в центральних установах. Я бачив листи, якими ті, що виїхали раніш, заспокоювали оставших, що нічого страшного тут нема. В Галичині, крім карткової системи, був ще приватний ринок, толерований владою, на якому можна було дістати властиво все. Характерне, що працівників приватної торгівлі вважали за непрацюючих. Вони всі влаштувалися на посадах, про око, але жили, і то непогано, з торгівлі. Все ж таки мала частина перемишської інтеліґенції та духовенство з фанатичною впертістю боролася за те, щоб таки остатися в Перемишлі. Ці «останні могікани» українського Перемишля ризикували здоров'ям і життям лиш для того, щоб зберегти рідну традицію дорогого міста. По-перше всі вносили урядовою дорогою подання до реферату Руху людности при міській Раді щоб їм признали польське горожанство. Такі подання лежали в маґістраті з місяць, відтак повідомляли петентів, що прохання не може бути полагоджене, бо переселення українців постановлене міждержавною угодою. В квітні 1946 р. поляки, в порозумінні з своїми большевицькими учителями, застосували таку методу: міліція вела людей до совєтського репатріяційного бюра; там большевики в присутності польської міліції, переслухували жертву й пропонували підписати заяву про добровільну репатріяцію. Хто не хотів, того міліція з місця арештовувала. Так арештувала і єпископа Лакоту, але зразу випустила, коли інших і непокірних тримали тижнями. Бували випадки, що большевики «резиґнували» з того чи іншого перемишлянина. Тоді йому видавали ограничене право побуту.

Сумний Великдень пережили українці 1946 року. На архиєрейській Службі Божій мав я враження що живу у віках перших християн, а Служба Божа правиться десь у катакомбах. Під час проповіді єпископ Коциловський позвав до себе всіх вірних, що оточили його, як діти батька; він високий, з довгою сивою бородою, говорив, натхнено, з вірою в майбутнє, взивав не попадати в розпуку. Це була остання архиєрейська Служба Божа в Перемишлі.

Під час проповіді хтось мене злегка штовхнув у плече. Я оглянувся і побачив усміхнене обличчя одного старшого десятника, що по останніх даних, загинув під Бродами, охороняючи штаб дивізії. Це був активний польський плютоновий, у нас служив він у чоті зв'язку в дивізіоні. Був він з-під Перемишля, з села Коровник, і ми, як земляки добре зналися. Знову почалася забава в питання і відповіді. Він, як виявилося, і не думав гинути під Бродами, однак зумів лиш так пізно пробитися, що вже не вспів прилучитися до відступаючих частин дивізії, та й не спішив за ними, думаючи, що в краю краще послужить справі. Добився він до рідного села й замешкав там потайки. Але одного дня прийшли до нього озброєні молодці й принесли йому формальний мобілізаційний наказ. Від цього часу він з УПА вже не розставався. Провадив підстаршинський вишкіл в гайку під Перемишлем. Про УПА говорив багато. Признавав її велику потугу і організаційну спроможність. Казав: «Нема кращого елементу до партизанської акції, як галичани. Все можуть… Є й люди з східніх областей, прекрасні, але їх мало. УПА — це Галичина… Не чув, щоб були німці, чи взагалі чужі старшини. Провадиться нормальний військовий вишкіл. Люди вишколені в дивізії часто на провідних місцях. Паліїв, між іншим, теж. Числимо на близьку війну, без неї все це немає сенсу… Політична акція у руках нашої еміґрації в Німеччині… УГВР — наш еміґраційний парлямент, що діє в Німеччині, у ній усі партії на чолі з гетьманом. Не так, як еміґрація 1940-41 рр. Співпраця з поляками йде, але не дуже добре. Завелика нехіть одного партнера до другого. В кожному разі умовини є». Говорили ми ще багато про спільних знайомих; виявилося, як це все виходить в таких випадках, що багато з давно похованих живе… Я передав привіт знайомим і ми розпрощалися.

Гніздо УПА-Захід — це верхів'я Сяну і Дністра. Це найактивніша частина УПА взагалі, бо на західніх окраїнах найкращий ґрунт під повстанську акцію: населення вже не має нічого до страчення. Вістки, що доходили до Перемишля, говорили, що в Галичині дії партизанів не мали масового характеру. Там існував великий конспіративний апарат і невеличкі, так би сказати, кадрові частини в недоступних місцях, а акції мали характер саботажів. Бої, що їх зводили частини УПА-Захід, були часом доволі великі. Найтяжчі бої велися за опанування гірського коліна Сяну, там, як казали, осередком боїв було містечко Бірча, тепер зовсім спалене; в ньому якийсь час був партизанський штаб. Бої — це не були звичайні сутички, а направду заслуговували на цю назву. Згідно слів учасників — поляків з перемиської 9-ої дивізії — в них брали участь часом не менш батальйона з кожної сторони. Весною 1946 р. друге огнище боїв було зав'язалося у любачівських лісах. В цих боях з польської сторони брали участь літаки і танки; валки з раненими можна було бачити і на вулицях Перемишля. Газета «Нове горизонти», в кожному числі доносила про якусь партизанську акцію. Після нападу УПА на Грубешів, у травні 1946 р., думалося, що напад на Перемишль є лиш питанням часу.