Павло Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Господаря дому нема. Він від 1941 р. на війні і чутки нема. Троє замурзаних дітей уважно слідкує чи щось з обіду для них залишиться. Обід, мабуть, на місцеві умовини, святочний: управа колхозу вирішила «подякувати нам за труд». На перше «щі», дрібно покраєна капуста, заварена у воді, помащена, з браку товщів, молоком. На друге — м'ята картопля, замість товщу — з цибулею. «Лук — рускоє сало» — каже поговірка… Їмо з якоїсь фаянсової миски. Рештки вчорашнього і давніших обідів ще видніють зверху і з середини. Господиня без запалу запрошує «гостей». Гості витягають з-за овивалів ложки. Совєтська ложка, у відміну до нашої, є не подовгаста, а кругла, щось вроді як малий полонник. Їмо, бо годиться. Всі ми, таборові «придурки» й багато з нас в лагері на такий обід і не глянули б. Голодні погляди дітей відбирають решту апетиту. По кількох ложках ми згідно подякували.

Після обіду «праця» йшла далі. З тим хіба, що урвався пас від молотілки і одна молотілка стала. Прибіг аґроном і післав Федю за ковалем. Федя вернувся за хвилину, кажучи, що «кузнєца нєту, а на кузніце замок висіт». Аґроном сплюнув і післав Мітьку, щоб ламав замок. Що він мав робити б далі, інструкція не казала. Мітька вернувся, кажучи, що коваль вернувся, лається і нікого не підпускає. Аґроном матюкнув і молотілка вже більше не працювала того дня. Думаю, що довго потім також не працювала.

Коли ми вечером вернулися до лагера, Борис Михайлович якось так дивно спитав мене: «Ну, што ж, відєл колхоз»? Я зрозумів тон і відповів: «да».

Я вже тоді настільки прийшов до себе, що зрівноважився психічно й дуже поправився на тілі (10-та норма робила своє, а від серпня я вже не був санітарем, а ще раз авансував на «завєдующого кладовой» — шпитального магазинера). Моє власне правне положення, здавалося, несподівано для мене самого, почало вияснюватися. Вже на першому допиті «особіст» явно на мені розчарувався, бо виявилося, що я не совєтський громадянин… «Западнєє Сана — значіть поляк» — рішив справу «особіст», але, на мої рішучі протести, написав лиш «польскій ґражданін». Після цього важного рішення, мене в дальших двох допитах не питали, що я робив в ОУН і кілько замордував полонених (ці питання діставали хіба всі), лиш випитували річево, як я попав до дивізії і що там робив. Питали, як усе, про мене й других, і десь найшовся хлопчина, Берко з Дрогоєва коло Перемишля, що посвідчив, що я дійсно я, і звідтам, звідки подаю, хоч і це все було неправдою…

Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: «ми вас пєрєдадім вашему правітєльству». Про відсилку польських громадян писала преса, зрештою, доходили глухі вістки з других таборів. Чи й нам мала всміхнутися доля? Чи це не означало б: попасти з дощу під ринву? Та, все таки, ми рішили згідно, що це очевидна шанса і як така, мусить бути використана. Я довго не знав, чи дійсно належу до тих ніби вибраних, але одного дня «особіст», що часто приходив до амбуляторії на протитриперові полоскання, відразу ж сам прилюдно м. ін. у присутності Бориса Михайловича, сказав: «Ну, што ж Павєл, скоро в Польщу поєдєш». Від того часу Борис Михайлович уперто вважав мене за поляка, хоч енерґією, яку я вживав на спростування тої думки про мене, можна б було вдержати модерну льокомотиву в розгоні. Але Борис Михайловіч був мудрий чоловік і для нього було важніше, що «особіст» скаже.

Наші друзі-галичани, з якими ми говорили, заздрили нам та вважали нас за щасливців. А ми почувалися, як між молотом і ковадлом, туй-туй трахне… Я носився навіть з думкою, щоб відкликати зізнання, але добре, що не відкликав. Був у таборі один дійсний поляк, таборовий хліборіз, Тадзьо Салек з Радома, що в таємничих обставинах попав до Росії ще 1942 р. і тепер, нібито, мав їхати «додому». Тимчасом «розґрузка» табору йшла своїм темпом. Зачали тепер забирати кудись всіх балтійців. Ходили чутки про те, що всіх «русских» з табору переформують у «трудовой батальйон». За день-два відійшли двома партіями з табору і галичани.

Багато з них давали нам адреси, як щасливцям…

1 листопада 1945 р. «нарядчик» вишукав по одному всіх 8 таборових «поляків» — сім нас і Тадзя, наказав збиратися, мовляв: «дамой паєдєтє». Того самого дня рушили ми в нове незнане.

Було нас, як сказано, вісьмох. Четверо з нас належало до таборової обслуги, що відразу можна було пізнати: були ми вдягнені, як на табір, добре: ватовані штани, фуфайки, куртки, плащі, а найважніше — добрі черевики. Не диво: я крутився весь час при санчастині, діставав 75 карб. місячно. Часом міг продати свій хліб, а часом якийсь начальничок з магазину, для збереження добрих стосунків з санчастиною вимінював мені подерте білля на нібито ціле, чи звичайні штани на ватовані. Черевики мав я добрі. Свої шкраби я виміняв спершу в одного німця, який помер; хоч сталося це без його відома, бо було йому й так все одно. Коли вони подерлися, я виміняв їх ще раз у якогось латиша, так що зими не дуже боявся. Крім цього я мав в торбі 2 пари білля, кусень хліба, та обов'язковий «котєлок». Мав і 100 рублів. Коротко кажучи, я виходив з табору багатий — і був доброї думки.