Евгений Наконечный - «Шоа» у Львові

Серед біднішої частини євреїв Львова до війни переважали робітники дрібних кустарних підприємств, а також ремісники: шевці, капелюшники, ювеліри, оптики. Майже 80% кравців, 70% перукарів у Галичині були євреї. Звичайним традиційним заняттям більшості євреїв була торгівля — стаціонарна, гуртова, роздрібна. Статистика каже, що майже вся торгівля в Галичині була в єврейських руках. У 1921 році євреї складали 74,1% усіх зайнятих в торгівлі. Львівські крамниці, що, як правило, належали євреям, радвлада відбирала без жодної компенсації. Більшість будинків у місті теж належала євреям. У передвоєнні роки серед жителів Львова побутував такий вислів: «Польськє уліце — жидовскє камєніци». «А Львів наш», — додавали українці.

Тепер ця приповідка втратила сенс. І вулиці, і кам'яниці, і ціле місто стали совєтськими. Тоталітарна московсько-большевицька держава, прикриваючись ідеологічними догматами та інтернаціональними гаслами, здійснювала брутальне пограбування своїх нових підданих, цинічно привласнювала чуже добро.

Деякою втіхою могло бути хіба те, що проголошувалося скасування безробіття і формально не дискриміновано людей за національною ознакою. Проте на всі головні посади міської, а також районної чи обласної адміністрації прибули з Росії заздалегідь визначені службовці, не говорячи вже про органи НКВД та армії. Із ліквідацією безробіття становище єврейської та української інтелігенції морально поліпшилося. Усім знайшлася сяка-така робота. Перед війною в Галичині із загальної кількості 1 700 практикуючих лікарів 1 150 були євреї. Єврейського походження були 41% працівників культури, театрів і кіно, 43% - зубних техніків і 45% - старших медсестер. Євреями були 2 200 адвокатів. Для порівняння — українців-адвокатів було заледве 450.

Муся Штарка взяли на роботу в університет. Галицьких євреїв почали брати на роботу в нижчі адміністративні ланки. Популярний львівський анекдот тієї пори розповідав, що поляки, які раніше нарікали на єврейське засилля в комерції, мовляв, не дають євреї займатися торгівлею, тепер масово, щоб вижити, торгують на ринку «Кракідали» власними речами. Євреї, які раніше скаржилися, що їх поляки не допускають до прибуткових чиновницьких посад, тепер отримують зарплату «служащіх», на яку годі пристойно прожити. А українці, вічні борці за вільну Україну, мають свою «Вільну Україну» за п'ять копійок у кожному кіоску.

Хтось влучно підмітив, що суспільно-політичне життя трьох громад довоєнного Львова — української, польської та єврейської — нагадувало орбіти віддалених планет, які дуже рідко між собою перетиналися. Стосовно взаємин української та єврейської громад таке образне порівняння було, на жаль, більш ніж влучним.. На непривабливий стан цих взаємин впливали розмаїті чинники, але найголовнішою причиною була свідома відчуженість самих євреїв від бездержавного, пригнобленого українства. Байдужість, за якою ховалася зневага до українства, яскраво проявлялася в ігноруванні євреями української мови. Небажання засвоювати мову навколишньої людності потягло за собою небажання мати культурно-політичні зв'язки з місцевим населенням. За свідченням відомої громадсько-політичної діячки Мілени Рудницької (єврейки по матері), обидва суспільства, українське і єврейське, в довоєнний період жили окремим життям, відгороджені муром взаємних невдоволень. Хоч як це не дивно, навіть політичні діячі, депутати польського сейму, що співпрацювали у Варшаві, не підтримували у Львові ні політичних, ні товариських взаємин. У драматичний час Катастрофи така недалекоглядна позиція дала свої гіркі плоди як для одних, так і для інших. Зберігалися ще етнічні стереотипи, за якими єврей виступав в образі хитрого підпанка-гнобителя та експлуататора, а у євреїв українець — в образі п'яниці та жорстокого погромника.

Мабуть, ніщо так не псувало (і не псує донині) українсько-еврейські взаємини, як саме проблема мови. Асимілятори Москви і Варшави постійно намагалися відібрати в українців рідну мову — основну ідентифікаційну прикмету, а це означало, що ставиться під сумнів саме право на існування українського етносу, який кількісно не поступався французам чи англійцям. Боротьба за збереження української мови стала боротьбою за збереження існування народу. Складалося враження, що єврейське суспільство, в кращому випадку, не бачить цієї боротьби або ж відкрито стає на бік асиміляторів. За підсумками найновішого перепису 2001 року, понад 80% євреїв рідною мовою визнали російську. За переписом 1900 року євреї Галичини своєю розмовною мовою визнали: польську — 76%, німецьку — 17% і заледве 5% - українську. Згодом відсоток україномовних євреїв ще знизився. Відомо, що євреї спілкуються мовою населення, серед якого живуть. Проте на українських землях вони користувалися мовою та культурою панівних народів, яких українське населення вважало окупантами. На східноукраїнських землях це була російська, в Галичині — польська, на Буковині — почасти німецька, почасти румунська, на Закарпатті — угорська мови.