Дмитро Донцов - Рік 1918, Київ

Подібні думки нуртували в мені, коли в Лукіянівці у Києві в 1905 р. довелося вступити в контакт з російськими і жидівськими революціонерами. Ціле їх середовище, ментальність, зробили на мене відпихаюче вражіння.

Одна російська ґазета умістила відомість, що всі українці стали вже розсудними, і всі українські партії у Києві, навіть хлібороби-демократи, стали на плятформу федерації. Я, в товаристві ще одного члена партії, понесли до редакції формальну заяву Ґен. Ради партії, яка спростовувала вищезгадану вигадку, підкреслюючи, що ми незмінно стоїмо на плятформі державної незалежности. Редактор приняв нас чемно, але з запобігливою усмішкою переконував, що видрукування подібної заяви може, під теперішній час, пошкодити нам особисто. Ми відповіли, що шкода буде не йому, а нам, отже нема чого йому тим журитися, і зажадали уміщення заяви в найближчім числі.

Змора скінчилася. Багато пережилося за ці два тижні. Ночувати доводилося в ріжних місцях. Кілька разів спав у Шеметів. Властиво не спав, а лежав убраний. Були два фальшиві алярми, коли вбігав в мою кімнату Володимир Шемет з криком — "дзвоник, тікайте". В таких випадках я летів в сад, що примикав до дому Шеметів, щоб через паркан та через інші садиби кудись тікати. Одного разу відклик фалшивого алярму наступив, коли я вже сидів верхи на паркані.

Останню ніч, перед вступом війська Директорії до Києва, ночував я в одного українця, професора з колєґії Ґалаґана. Спав в одній кімнаті з якимсь, як пізніше виявилося, добровольцем. Я ховався перед тим режимом, яким був ще нині, він — перед тим, що мав прийти завтра.

Під час вступу передових стеж республиканців, сидів я в кавяркі "Київ" на Фундуклеївській. Коли виходили з кафе, почалася стрілянина. Як потім довідалися, деякі — чи добровольці, чи большевики — почали з вікон на Хрещатику обстрілювати українців. Останні відповіли теж стрілами. Я вратувався до колєґії Ґалаґана, де застав моїх приятелів з блідими, перераженими обличчями. День заповідався кепсько.

Увечері коло 7-ої мусів іти до А. Бібіковський бульвар був наче зачарований. Довгі ряди височенних тополь, присипаних снігом. Туман. Коли доходив до Безаківської, на вулиці коло тротуару лежав труп, якогось добровольця. По тій стороні коло Ботанічного саду, розкинувши руки, в калюжі крови — другий. Десь зі сторони Жидівського базару чутно було стрілянину.

На неділю заповідається великий рух на вулицях. Зустріч повстанських військ. Український Київ тішиться. Маю лихі передчуття.

Від 14-го, по заняттю Києва республіканцями, Ковальський та ще дехто, просили мене перебрати назад УТА від Б-я, і лишитися там аж до приходу Директорії. Знайшов там і давнього знайомого, урядовця УТА, Петренка. Тоді, перед сформованням кабінету і перед приходом Директорії, утворилася рада "комісарів", які мали перебрати владу по міністерствах. На деяких зборах тих комісарів доводилось мені бути. Вражіння відніс жахливе. Випущено з вязниць большевиків. Мої намагання перешкодити цьому, не привели до нічого. Тенденція — порозумітися з Совєтами проти "Антантських імперіялістів". На одне з таких засідань прийшов Коновалець. Сказав, що за військо республиканське — не ручить. Зробила тяжке вражіння ця заява. Большевики наступають на границях, і підносять голову в краю. Вся центрально-радянська компанія вилізла на арену. Хамоватий тон ґазет, "косоворотки" московські і "товариші" в гетьманськім палаці… Страшна зява!

Бачився з Богуном і Тишкевичем. Нічого потішаючого від них не довідався. Був у мене Й. Волошиновський, просив ратувати його "Дзєннік Кійовські", замкнутий новою владою. Мабуть, через помилку або безголовя, бо замикаючи той "Дзєннік", який стояв на плятформі самостійности України, нова влада лишила виходити Орґан "вшехполяків" в Києві, які до тої самостійности відносилися неґативно. Треба б було зробити навпаки.

Був у Коновальця, в його штабі. Коли я представив йому свої вражіння і думки з приводу нової ситуації, сказав мені, що він і Петлюра проти анархії, до повстання "совдепів" не допустять. Рішили, що буду сходитися з ним, але таємно [45].

В театрі відбулося урочисте представлення на честь Директорії: ріжнородні кавалки, не бракувало й коміки з Саксаганським. Все це було в якійсь макабричній дізгармонії з грізним моментом. В Клюбі в четвер, 19-го — бенкет на честь Директорії. На нім написав свій вірш — експромпт на папіровій серветці Олесь: у формі потіхи для сина, хутко бо "почуємо рідні гармати, угледимо військо своє"…