Василь Микитась - Вінценосні розпутниці

Гірка дійсність недавнього минулого — авторитарна політична влада, абсолютизм і деспотія, корумпований чиновницько-бюрократичний апарат, демагогія і знеособлення, гіперболічне роздмухування культу особи та його трагічних наслідків, упереджені ідеалізовані біографії «вождів» і присяжний панегіризм, заплющування очей на недоліки — непросвітньою пеленою затьмарює наші здобутки. За всі біди, волюнтаризм диктаторів завжди розплачувався і розплачується народ із його вірою у справедливість і світле майбуття. Чимало його страждань чорним шлейфом тягнеться ще з давнини, де вистачало не стільки «білих», скільки «чорних» плям, що їх із різних причин і в різні часи замовчували. Часто заради певних постулатів і нині одні факти непомірно наголошуються, інші умисно замовчуються, а плюралізм думок стає зручною формою новітньої фальсифікації історії.

Одна із темних сторінок, яка лягла «чорною» плямою на історію розвитку нашої країни, тісно пов’язана із встановленням необмеженої диктатури абсолютизму Російської імперії, яку проголосив 1721 року Петро І. Майже все XVIII століття в історії Російської монархії здебільшого називають «бабським», коли на імператорському престолі сиділи переважно розпутні жінки, а державою правили їхні фаворити-коханці та дворянський чиновницький апарат, що призвів Росію та Україну на кінець XVIII століття до повного закріпачення — цієї диявольської системи знеособлення людської гідності, потворної форми рабства, коли людину можна було купити, продати, проміняли на собаку і т. п.

О. Герцен, якого Шевченко називав «апостолом свободи», абсолютизм єдиновладдя справедливо прирівнював до воєнної і цивільної диктатури, котра більше нагадувала римський цесаризм, ніж феодальну монархію. Зокрема, диктатуру Російської імперії, починаючи від Петра І, він образно характеризував як збіговисько вимуштруваної лейб-гвардії, безсловесної бюрократії, метушливих царських кур’єрів, жандармів із нагаями, поліцейських з кулаками, «півміста в мундирах і півміста, що робить «фрунт», або ціле місто, яке поквапно, по-лакейськи знімає капелюх». Тобто щось таке, що позбавлене всякої самобутності та є «пальцями, хвостом, нігтями і кігтями однієї людини», яка об’єднує в собі всі види влади. Таке було властиве Російській монархії з її імператорами Петром І, Катериною І, Єлизаветою, Катериною II та іншими аж до кінця владарювання династій Романових і Гольштейн-Готторнських.

В есе йде мова про маловідомий широкому колу читачів тіньовий бік XVIII століття Російської імперії, коли її народи, й насамперед український, були ввергнуті в безодню кріпосного рабства здебільшого ганебними і срамотними засобами.

Із знищенням же славної Запорозької Січі та вільнолюбного козацтва були знищені й рештки політичної, національної та соціальної свободи України.

Тут — усе правда, без домислів і перекручень. Документальні факти доскіпливо визбирані як із численної доступної вітчизняної і зарубіжної дожовтневої, так і радянської історіографічної, публіцистичної та художньої літератури.

«Осьмнадцятий вік» Росії розпочався знаменитими реформами самодержця абсолютистської монархії Петра І в галузі економіки, органів правління, суду і війська, соціальних відносин, а також у побуті, освіті й культурі. Тому початок його називають ще «епохою Петра», коли абсолютизм у своїй внутрішній та зовнішній політиці спирався на диктатуру дворянства та бюрократично-чиновницький апарат, що поступово зростав. Цар видавав закони, призначав чиновників, збирав і витрачав народні гроші. Так було у всі часи.

Зазначимо, що одним із ревних прихильників Петра І та його реформ за життя царя був талановитий український і російський письменник, релігійний і громадський діяч, за словами академіка М. К. Гудзія, «просвітитель у рясі» Феофан Прокопович, колишній професор і ректор Києво-Могилянської академії. Викликаний Петром із Києва до Петербурга й поставлений на чолі православної церкви, він став ідеологом усіх його реформаційних перетворень.