Василь Микитась - Вінценосні розпутниці

Перед в’їздом до Печерська 25 серпня 1744 року «батьки міста» збудували тріумфальну арку із зображенням ангела, який тримав у руках «хартію». Така символіка була не випадковою. Після привітальних промов київського митрополита Рафаїла Заборовського і білгородського митрополита Антонія, що поспішив приїхати сюди, «державній гості» вручили гарно надруковану в лаврській друкарні ямбічну оду «На тріумфальних кієво-печерських воротах до ангела, держащего хартію…», написану згаданим префектом Києво-Могилянської академії професором Михайлом Козачинським. Государиня просльозилася «радушным приемом своих верноподданных» і прорекла, що любить «народ сей благонравный и незлобивый». Тоді ще не вся Україна була покріпачена.

Впродовж кількох тижнів у Києві влаштовувалися для знаті гульбища, бали-маскаради, не стихали дзвони, лилося мед-вино на прийомах. Цариця мандрувала по чудових київських околицях, відвідала Києво-Китаївську «пустиню» та місця, де жив Андрій Боголюбський. Двічі побувала вона і в академії. До першого запланованого візиту 5 вересня 1744 року, що збігся з тезоіменитством Єлизавети, «учащиеся юноши» підготували та розіграли шкільну драму з прологом та епілогом під назвою «Бла-гоутробіє Марка Аврелія Антонія, кесаря римского» М. Козачинського, який пристосував твір відповідно до особи та діяльності російської цариці з її непростим шляхом до престолу. Спектакль, безсумнівно, сподобявся Єлизаветі, а ще більше — розіграні веселі інтермедії до драми, тексти яких, на жаль, загубилися.

Під час другого відвідання Києво-Могилянської академії царицею відбувся традиційний академічний диспут. До нього підготували розкішно виконані «тези» — програму у вигляді картини-гравюри із зображенням у центрі Єлизавети Петрівни в царських обладунках, в оточенні придворних осіб, хвалебні написи слов’янською і латинською мовами. Академічний хор виконав урочисті канти і гімни, студенти декламували між диспутом хвалебні вірші, що їх написав той-таки М. Козачинський.

Розчулена віршами і прийомом, «августійша» звеліла нужденній академії виділити аж одну тисячу карбованців, тоді як особі архімандрита Лаври «пожалувала» три тисячі, «прочіей» братії — ченцям — десять тисяч, не рахуючи досить коштовного позолоченого й срібного церковного начиння, вартість якого обчислювалася десятками тисяч. Тих коштів вистачило б на кілька років пристойного існування всієї академії. Мабуть, розважливий і талановитий педагог, улюбленець київського студентства, префект М. Козачинський розраховував на значно щедрішу допомогу його дітищу.

Таким був зовнішній бік «добродійств» ласої до лицедійств і парадності Єлизавети Петрівни, іменем якої поступово закріпачувався український народ. Не ловив гав і її чоловік. Дожовтневі й сучасні історики не забувають передусім нагадати, що Олексій Розумовськии сприяв відновленню гетьманства на Лівобережжі. Можливо, й так, але не без корисливих цілей: за його порадою чи проханням Єлизавета, м’яко кажучи, запропонувала обрати гетьманом України молодшого брата свого чоловіка — Кирила Розумовського.

Сучасник Розумовських граф Ф. Головін, згодом дуже близький і до оточення Петра III, Катерини II та Павла І, у своїх спогадах про правління Єлизавети навів не без їдкого єхидства таку бувальщину: «Менший брат його (Олексія Розумовського — В. М.), Кирило, пас свиней поблизу Батурина — він сам мені оповідав такі подробиці. Свині, яких він пас, були не його, а їхнього родича Будлянського, котрий був багатший за них. Коли Олексій побачив, що доля йому усміхнулася, він згадав про Кирила і послав одного офіцера, щоб привіз брата з почестями. Кирило, будучи вже дорослим, побачив офіцера і подумав, що його хочуть забрати в москалі. Він злякався, покинув своїх свиней і виліз — на дерево, звідки його пощастило зсадити тільки голодом. Коли він приїхав у столицю, його почистили, гарно одягнули і доручили одному женевцеві, здається, Саладино на прізвище, щоб він його вивчив добре поводитися та одшліфував його». Кирило, цей недавній свинопас, швидко ввійшов у раж і разом із братом став вершителем долі народу, й не лише українського. Вся його карколомна кар’єра пов’язана із закріпаченням селян, у тому числі земляків-українців.

По закінченню навчання у німецьких університетах (1743–1745) вісімнадцятилітнього Кирила призначають у 1746 році… президентом Російської академії наук, де тоді вже працював із 1741 року великий Михайло Ломоносов та інші видатні вчені. Як він ними керував — тільки Богу відомо. У 1750 році Єлизавета «рекомендує» українській старшині обрати Кирила гетьманом, і та одностайно і великодушно погоджується. Водночас імператриця возвела молодшого Розумовського в чин фельдмаршала та спеціальною грамотою підпорядкувала його владі не лише Лівобережну Україну, а й Запорозьку Січ, яка постійно завдавала Росії клопоту.