Василь Микитась - Вінценосні розпутниці

У різні часи говорилося і про більші та менші вади Петра І як людини і правителя. На вадах царя особливо наголошували супротивники його і Прокоповича — «любители невежества», «князья церкви», «сумасброды и неуки», «ученые хвастуны». Щоправда, серед тих вад були й істотні. Петро перетворив відому Грановиту палату в палац веселощів, заснував лихозвісний «сумасброднейший, всешутейший и всепьянейший собор» на чолі з «князем-папой». Він часто до безтями напивався з матросами, солдатами і шкіперами, зухвало бешкетував на вулицях; заслав першу дружину Авдотью до Суздальського жіночого монастиря; дочку німецького виноторговця московського «Кукуй-містечка» Анну Монс засипав дарунками, віддав їй село Дудіно з 295 дворами, селянами та всіма угіддями. Дівиця Монс, «действительно подлая, публичная женщина», крім царя й «Алексашки Меньшикова», «втішала» ще й полоненого шведського офіцера Міллера і саксонського посланника Кенгісена. її брата Віллі Монса Петро зробив камер-юнкером, і той став більше ніж улюбленцем Катерини І.

Загалом позитивно відгукуючись про Петра І та його епоху, Герцен наголошував, що цар задав дурний тон, а наступники продовжили його, перебільшуючи й спотворюючи. До кінця XVIII століття тривала «одна безперервна оргія вина, крові, розпусти».

Далі поневолювалася й покріпачувалась Україна, поступово ліквідовувалася її незалежність і державність. Уряд Петра з 1709 року започаткував нищення Запорозької Січі. За словами Герцена, Петро І «обрадувався зраді Мазепи й заходився утискувати Малоросію всупереч усім договорам». Замість Мазепи волею царя на старшинській раді 1708 року гетьманом Лівобережної України «одноголосно» було обрано великого землевласника Івана Скоропадського, котрий скорявся царським сановникам.

1722 року заснована Малоросійська колегія з дворянсько-старшинським чиновницьким апаратом, який цілеспрямовано проводив політику знищення самоврядування Лівобережної і Слобідської України, збільшував державні податки й чинш для поповнення царської казни, впроваджував русифікацію адміністративного й судового управління у великих та малих містах, де документація, як і навчання в школах, велася виключно російською мовою. Заборонено було друкувати українською мовою книжки, відбувалася на перший погляд непомітна денаціоналізація, з приводу чого безхребетна українська шляхта, що пхалася в дворянство, не дуже й тужила, вважаючи мову свого народу «мужицькою», слугуючи великодержавним чиновникам «малоруської» колегії.

По смерті Петра петербурзький імператорський двір став «храмом» блудниць, «Вавілоном» розкоші й спокус вінценосних розпутниць і розпутників.

Усе «осьмнадцяте» століття в Росії ще сучасники називали не тільки століттям «освіченого абсолютизму», а й «бабським» із всесильним фаворитизмом, що трагічно позначилося й на історичній долі України. Те «бабське століття» і «бабське царство» — найганебніша сторінка в нашій історії. Ця «чорна пляма» й донині мало відома широкому колу читачів…

Фактичним правителем Російської імперії після Петра І під час недовгого царювання Катерини І у 1725–1727 роках був син придворного конюха, а потім генералісимус князь О. Меншиков (1673–1729), який награбував мільйони із казни і став після Петра І чи не найбільшим поміщиком в імперії. Меншиков мав понад сто тисяч селян-кріпаків, на Україні володій 4 містами, 187 селами, 14 слободами та однією волостю.

Після смерті Петра І у 1725 році колишню покоївку Марту Скавронську, з якою цар лише у 1712 році, приживши на той час трьох дочок, оформив церковний шлюб, посадили на престол як Катерину І гвардійські полки під началом О. Меншикова. Та чи під силу було недалекій і безграмотній імператриці правити величезною державою? Тож фактично правила імперією впроваджена Петром Верховна таємна рада, до складу якої входили фаворити і коханці Катерини І О. Меншиков та В. Монс.