Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Вельмишановний Пане Професоре!

Дуже сердечно дякую ВПану Професорові за книжку. Я не сподівався такого потужного тому, тішуся і з правдивою приємністю засяду за читання.

У пані Н. у Варшаві я знайшов том Ваших поезій між тими книжками, які п. Н. приготувала собі як найближче домашнє завдання для лектури. У моїй присутності вона також перечитала кілька перших віршів, які її дуже зацікавили. Вона особливо виокремила Тишу на столі та Халат у словах, повних схвалення й симпатії. Я вважав у ту мить за належне розкрити інкогніто, чим вона дуже здивувалася й зацікавилася. Коли подальшому читанню перешкодив візит п. Ординського, вона запевнила, що повернеться до цього тому. Здається, що вона вже чула щось про ВПана від Віткевича, який нещодавно її відвідав.

У найближчий час п. Н. виїжджає до Закопаного на весь сезон. Мене б дуже зацікавило, якби ви особисто зустрілися, і та інтелектуальна драма, яка б розвинулася із зіткнення двох таких умів.

Очікую з дня на день виходу моєї книжки, з чим «Rój» зволікає від серпня. Але, у зв'язку з тим, що вона вже перебуває у друкарні, сподіваюся, що однак вийде.

Дуже сердечно вітаю і додаю найнижчі уклони для ВПані Професорової та Ґражинки.

Бруно Шульц

Дрогобич, 24 XI 1933.

Нав'язливі мотиви мистецької філософії Шульца є далебі головною темою цих листів, фундаментальні засади його творчого кредо знаходять тут вираз і підтвердження. Втілюваний у творчості й часто декларований теоретично паралелізм міфотворчості дитинства й міфології людства — тут іще раз підтверджено, а «законність» зв'язків між ними висловлена реченням із Шульцівського декалогу:

«Це переплетення ґатункової пантеїстичної міфології з індивідуальною дитячою гобеленово-меблевою здається мені законним, дуже влучним і властивим, позаяк ті дві міфології дивно інтерпретують і доповнюють одна одну».

Так само заувага про «пуповинні праобрази» раннього дитинства нагадує формулювання письменника у листі до Віткаци:

«Я завжди відчував, що коріння індивідуального духу, вловлені достатньо далеко вглиб, губляться в якомусь міфічному маточнику. Це остаточне дно, поза яке уже годі вийти».

Коли ми читаємо в листі до Шумана:

«… натюрморт, доведений своєю інтенсивністю до метафізичного мерехтіння, до таємного підморгування заклятих речей, які хочуть промовити…»

— то впізнаємо в тих словах зізнання письменника, яке міститься у відповіді на анкету «Wiadomości Literackich» У майстернях польських письменників і вчених [ W pracowniach pisarzy і uczonych polskich ] (1939)

«…першим зав'язком моїх Птахів було певне мерехтіння шпалер, яке пульсує у темному полі зору — нічого більше. Це мерехтіння, втім, володіло високим потенціалом можливих сенсів, величезною репрезентативністю, претензією до вираження собою світу».

Ще ближчий до речення з листа до Шумана уривок із Цинамонових крамниць :

«Дрож, що пробігав широким чолом того неба, подих величезного шматка тканини, від якого росли й оживали маски, зраджував всю ілюзорність цього небозводу, зводив його дійсність до трему, який в метафізичні хвилі ми осягаємо як мерехтіння таїнства» [ Цинамонові крамниці ; 66].

Закамарки дійсності, які були тереном Шульцівського вивчення, вмістили в себе і Тишу на столі , і Рудольфів альбом для марок, і Анну Чілок, і всі субстанції та сировину, підвладані викликові уяви Великого Єресіарха. Похвали та уклони, які він складав чужому мистецтву, були дволикими: вони провадили не до підданства, а до домінації, до накидання їм Магом його власного образу світу.

Реклама засобу для пророщування волосся, популярна в роки юності Шульца

Один із творів професора дав привід для зауваг про благословенну, а водночас прокляту власну самотність, на яку Шульц був приречений, і до оповіді про приголомшливий сон із дитинства письменника, сон-притчу про довічне «відсічення від життя».

По суті справи, ми маємо в тих листах справу з різновидом інцидентальної, часткової сповіді письменника, який наче у дзеркалі приглядається до себе у чужих творах, щоб побачити там власне обличчя. Коли він просторікує про принади «позбавленої пафосу лірики», він знову, по суті, говорить про себе, про ідеал, до якого прагнув у власній прозі — за допомогою різних засобів, насамперед іронії, парагумору і науковоподібної лексики. Отож, ми набагато більше довідуємося про Шульца, ніж про Шумана, хоча листи на позір присвячені майже винятково заувагам про поетичну творчість останнього.