Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Продовження листа подаю в перекладі з російської. — Є.Ф.

С. 140 Кароль Курилюк (1910–1967) — польський громадський діяч, публіцист; у 30-x роках пов'язаний із комуністичним рухом, у 1934, 1936–1939 роках — головний редактор літературного щомісячника «Sygnały», який виходив у Львові; під час совєцької окупації Львова працював у редакції комуністичної газети «Czerwony Sztandar» та просталінського журналу «Nowe Widnokręgi», у роки німецької окупації — редактор підпільних видань військових формувань лівих сил, активно займався порятунком євреїв; з 1949 року директор варшавського видавництва PIW, у 1951–1956 керівник Державного видавничого управління Польщі, у 1956–1958 роках міністр культури Польщі, у 1959–1964 роках посол ПНР в Австрії, у 1965–1967 роках директор Польського наукового видавництва PWN, де став жертвою масової антисемітської кампанії. (Примітка перекладача).

Далека кузина Шульца з боку матері, яка тепер носить прізвище Юанська, вона вижила і ще в дев'яностих роках мешкала в Німеччині, в Дюссельдорфі.

Уже після написання цього нарису я знайшов у цінній книжечці учениці Шульца додаткову інформацію про подальшу долю Зиґфрида Бінштока і Гільди Берґер (Regina Silberner, Strzępy wspomnień. Przyczynek do biografii zewnętrznej Brunona Schulza, Oficyna Poetów i Malarzy, Лондон 1984); «…одного дня несподівано у нашому помешканні в Єрусалимі з'явився дуже гарний молодий чоловік, який ще дихав духовною свіжістю і певною наївністю, згаданими в Шульца. Він представився як близький кревний мого чоловіка — Зиґа Біншток. Під час свого короткого і єдиного візиту він розповів, що вцілів у Росії, що після війни отримав музичну стипендію в Римі, що мешкає в Тель-Авіві з дружиною і 5-річною донечкою. Це було в 50-х роках. Я чула кілька разів його голос по радіо, він співав і грав на гітарі. Через кілька років він виїхав до Сполучених Штатів. Мені вдалося нещодавно упевнитися, що він і далі грає та співає на новому континенті…» Щодо Гільди Берґер, то, як повідомляє Р. Зільбернер: «У серпні 1966 року вона була в Німеччині, у Бремені, свідком на процесі Фріца Гільдебрандта, оберштурмфюрера СС, головного інспектора примусових таборів праці в нафтовому басейні Дрогобича й Борислава. До зали увійшов, також як свідок, німець Бертольд Байц і відразу ж упізнав у пані Ольсен, яка сиділа на лаві поруч із пресою, Гільду Берґер, якій понад 20 років тому врятував життя, давши роботу у своєму бюро в Бориславі. Сердечне привітання цих свідків викликало певну сенсацію в залі». («Stuttgarter Nachrichten», № 197, 22.VIII.1966).

С. 145 Артур Сандауер (1913–1989), літературний критик, прозаїк, перекладач, родом із міста Самбора на Львівщині. Опанував класичну філологію у львівському університеті Яна Казимира, під час війни перебував у Самбірському ґето, звідки втік, перебував у польській армії, контрольованій СРСР. Трагедії польських євреїв у роки війни присвятив дві книги прози — Смерть ліберала (1947) і Нотатки з мертвого міста (1962), про своє перебування в Ізраїлі написав книгу Через 2000 років (1956), переклав польською біблійну Книгу Буття та видав власні роздуми над Старим Завітом Бог, Диявол, Месія і… (1977), опублікував відомий есей Про становище польського письменника єврейського походження. Твір, який мав би написати не я (1982). Як літературний критик відзначався гостротою і безкомпромісністю, працюючи переважно у жанрі памфлету чи фейлетону, — книги Без пільгового тарифу (1959) і Кожному щось прикре скажу (1966). Артурові Сандауеру, який був особисто знайомий із Бруно Шульцом, вдалося вперше після війни видати у 1959 році збірку його творів із власного передмовою Розжалувана дійсність [Rzeczywistość zdegradowana], переконати (завдяки приязні із Сартром) французьких видавців опублікувати переклади творів великого дрогобичанина, що започаткувало світову славу Шульца. Есей Сандауера «на багато років уперед визначив спосіб сприйняття й інтерпретації Шульцівських оповідань. То блискучий нарис, який представляє Шульца насамперед як співця розмаїтих поразок: поразки старого купецтва, поразки єврейської раси, еротичної поразки мужчини. Для всіх тих поразок Сандауер знаходить підтвердження в дійсності — і далебі прагне довести, що Шульц був „кращим реалістом“, аніж ті, кого в роки сталінізму вважали авангардом літератури „соціалістичного реалізму“» [Jerzy Jarzębski, Schulz, Wrocław 2000, s. 204]. Єжи Фіцовський був затятим опонентом надто вигадливих і суб'єктивних, на його думку, інтерпретацій Сандауера. (Примітка перекладача) .