Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Через кілька років подібний шлях відбув талановитий кінодокументаліст Беньямін Ґайслер, який, приїхавши з Німеччини до Дрогобича, пішов на вулицю Яна (за старою номенклатурою), тепер Тарнавського, 14, і, керуючись серед іншого відомостями, які я колись опублікував, 9 лютого 2001 року знайшов частину поліхромії Шульца, яка визирала подекуди з-під більма замальованої стіни. Унікальний у своєму роді документ, слід боротьби беззахисного митця проти знищення, єдиний його щит і зброю. Розпочалася кінореєстрація і документування всього того, що наче виринуло з небуття. Сам Ґайслер, без істориків мистецтва, реставраторів, фахівців у галузі поліхромії та видобування творів мистецтва з-під пізніших нашарувань, не зміг би нічого вдіяти, ризик пошкодження цінної знахідки був би надто значним. Отож було поінформовано, кого належить, і створено групу експертів, представників Польщі й України.

З Варшави, з польського Національного музею, приїхала реставратор, фахівець у галузі поліхромії, фресок, яким загрожує знищення, і всіляких творів настінного малярства, Аґнєшка Кійовська; приїхав Войцех Хмужинський, історик мистецтва і багатолітній кустош фондів варшавського Літературного музею, який зберігає у своїй колекції найбільшу у світі колекцію пластичних робіт Шульца. З недалекого Львова приїхав директор української картинної галереї Борис Возницький та інші компетентні особи. Вони повністю підтвердили авторство Шульца. Розпочалася нелегка робота відкривання стінописів — фрагмент за фрагментом. Увесь час у цих рятівних починаннях брав участь автор задуманого фільму про Бруно Шульца Беньямін Ґайслер. З узятих проб фарб був підготовлений матеріал для аналізу, який заходилися досліджувати в Польщі.

Учасники дослідницької мандрівки разом із польським консулом у Львові порозумілися з тогочасним міністром культури України Богданом Ступкою, який повідомив про намір внести невдовзі стінописи Шульца до реєстру пам'яток і творів, які перебувають на території України під захистом держави, запевнивши про дальшу співпрацю свого відомства. Подібно поставився до цієї справи польський міністр культури. Через кілька днів дрогобицька сенсація почала набувати присмаку афери, що спершу здавалося неймовірним. Я сам поквапно заперечував цьому — як я гадав — наклепові.

А проте афера виявилася фактом, а її винуватці — не фаховими злочинцями, а фаховими співробітниками Єрусалимського Інституту національної пам'яті Яд Вашем, установи, яка в багатьох інших починаннях заслуговує на визнання й повагу. З багатьох причин, бодай хоча в тому, що власне Яд Вашем уже багато років нагородує почесними медалями Праведників Народів Світу, тобто осіб, які в роки Шоа, ризикуючи життям, переховували тих, кого гітлерівські окупанти позбавили права на життя, — єврейських мешканців Європи. Я сам мав у родині особу, яку Єрусалим нагородив такою медаллю (а також деревцем у єрусалимській Алеї Праведників). Урятованою в 1942 році дитиною є моя дружина, з сім'ї якої не вцілів ніхто, мати моєї дочки. Рятівниця дружини вже багато років як померла, а медаль Яд Вашем зберігається в нас удома як незгасна пам'ять про неї разом із вдячністю до установи, яка своєю відзнакою вшанувала посвяту і героїзм.

Отож, довідавшись про трьох таємничих осіб, які представилися керівництву Дрогобича саме як співробітники Яд Вашем та продемонстрували отримане від свого керівництва «повноваження» забрати роботи Шульца і перевезти їх до єрусалимського центру, я вирішив, що ми маємо справу із дурисвітами, які зловживають добрим іменем шанованої установи. Я не міг повірити у кримінальні наміри патрона Праведників, я поставився до цієї інформації в ЗМІ як до дурної плітки, вигаданої, мабуть, для того, щоб похитнути його моральне реноме. Я надто сильно вірив у бездоганну чесність і наче програмно практиковану справедливість Яд Вашем, щоб поставити її під сумнів. І не тільки я один.

Так склалося, що Богдан Ступка, який обіцяв ефективне втручання, перестав бути міністром культури України, а Казимир Уяздовський — його відповідником у Польщі. З боку влади запанувала зрідка порушувана мовчанка, лише заголовки у пресі ще певний час бриніли, так само, як і голоси експертів і відповідальних діячів культури. Щойно через п'ять місяців після грабіжницької акції в Дрогобичі українська прокуратура розпочала слідство у справі про підозру в корупції міської адміністрації, яка начебто посприяла трьом іноземцям у вчиненні варварського пограбування. Преса, і не лише польська, ледь стримувалася від ризикованих акцентів, проте писала: «Це варварство», «Фрески Шульца стали здобиччю злодіїв», стінописи «вивезені невідомими злочинцями». У відкритому листі мешканки Дрогобича, філолога та історика, громадської та культурної діячки, єврейки Дори Кацнельсон читаємо: «Не лише євреї та поляки, але й українці, читаючи щодня в українських газетах про варварське пограбування стінописів Шульца, вигукують здивовано: «Яд Вашем? Не може бути!» А євреї додають: «Ізраїль, наш моральний зразок, наша надія? Він цього не вчинив!»